Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

хитрих порівнянь Тома з його батьком, ні тих нікчемних чеків на шість доларів і сорок вісім центів чи дванадцять доларів і дев’яносто п’ять центів, наче в неї залишилась решта від сплати за комунальні послуги чи останньої покупки і вона кидає йому той дріб’язок, як якісь об’їдки зі свого столу. Зважаючи на її доходи, ті чеки були просто насмішкою. Тітка Дотті завжди твердила, що його виховання коштувало їй більше, ніж їй виплатила страхова компанія після смерті його батька. Може, й так, але навіщо було постійно тицяти цим йому в обличчя? Невже нормальна людина буде дорікати цим дитині? Багато тіток і навіть чужих людей виховували дітей задарма й робили це із задоволенням.

Написавши листа тітці Дотті, Том підвівся і трохи прогулявся палубою, струшуючи з себе сумовиті думки. Він завжди лютував, коли писав їй. Він обурювався від того, що мусить бути з нею ввічливим. Однак до цього часу він хотів, аби вона знала, де він був, бо таки потребував її нікчемних чеків. Довелось написати їй чимало листів, повідомляючи все нові й нові адреси, але зараз він не мав потреби в її грошах. Тепер він не залежатиме від неї, ніколи.

Раптом йому пригадався один літній день, коли йому було близько дванадцяти, він разом із тіткою Дотті та ще якоюсь її приятелькою мандрували країною, і їхня автівка потрапила в затор. Надворі було спекотно, і тітка Дотті вирядила його з термосом до заправки, аби він набрав холодної води, як зненацька автівки знову рушили. Він пригадав, як біг поміж автівками, що повільно тягнулися дорогою, щоразу майже торкаючись дверей автівки тітки Дотті, але ніяк не міг досягнути до них, бо вона повільно котила її за іншими й не хотіла зупинитися й почекати на нього бодай хвилю, а тільки визирала у вікно й гукала: «Швидше, швидше, черепахо!» Коли він врешті наздогнав її і сів до автівки, заливаючись сльозами образи та гніву, тітка Дотті весело сказала своїй приятельці: «Мамин синочок! Чортів мамин синочок! Як і його татусь!» Дивовижно, як він міг вирости нормальним після такого ставлення. І чого це, не міг зрозуміти Том, тітка Дотті вважала його батька маминим синочком? Чи могла вона бодай чимось це довести? Аж ніяк.

Лежачи в шезлонгу й підкріплюючи свої моральні сили навколишніми розкошами, а фізичні — великою кількістю смачної їжі, Том намагався об’єктивно оцінити своє минуле. Останні чотири роки були здебільшого коту під хвіст, і він цього не заперечував. Кілька випадкових підробітків, довгі й нестерпні періоди безробіття, які призвели до того, що від постійної потреби в грошах він втратив віру в себе, а також злигався з якимись недоумками, аби лише не бути самотнім або через вигоду, яку вони могли йому запропонувати, хай навіть тимчасово, як це було з Марком Прімінґером. Небагато причин для гордості, зважаючи на те, що колись він приїхав до Нью-Йорка, сповнений надій на яскраве майбутнє. Хотів стати актором, хоча у свої двадцять років не мав ані найменшого уявлення, як важко це може бути. У нього не було ані підготовки, ані таланту. Але він думав, що таланту йому не бракує і треба лишень показати продюсерові кілька своїх пародій на кшталт «театру одного актора» — приміром, як місіс Рузвельт після відвідин клініки для неодружених матерів робить свої записи під назвою «Мій день», та й по всьому — однак три категоричні відмови відбили в нього все бажання й поховали його надії. У нього не було заощаджень, тому він узявся за першу-ліпшу роботу на вантажному судні, що перевозило банани, яка принаймні допомогла йому вибратися з Нью-Йорка. Він боявся, що тітка Дотті звернулася до поліції, аби знайти його в Нью-Йорку, хоча в Бостоні він не вчинив нічого поганого, лише втік із дому, щоб знайти своє місце у світі, як робили це до нього мільйони інших юнаків.

Його найбільшою помилкою було те, що він ніколи не тримався одного місця, подумав Том, як-от тієї роботи в бухгалтерії універмагу, яка могла перерости в щось більше, якби він не зневірився у повільному просуванні щаблями кар’єрної драбини. Правду кажучи, у тому, що йому завжди бракувало наполегливості, він певною мірою звинувачував тітку Дотті, яка в дитинстві ніколи не вірила в нього, чим би він не займався. Коли йому було тринадцять, він узявся розвозити газети й отримав від редакції срібну медаль «За ввічливість, гарну службу й відповідальність». Том пригадував той час і наче дивився на зовсім іншу людину — тоді він був худорлявим хлопчиськом, який постійно шмигав носом, але таки зміг отримати ту срібну медаль. Тітка Дотті особливо ненавиділа його, коли Том хворів. Вона брала носовичок і з такою люттю витирала йому носа, що мало його не відривала.

Том корчився, коли згадував про це, лежачи у своєму шезлонгу, але корчився елегантно, поправляючи при цьому складки на штанях.

Він пригадував усі клятви, які давав собі ще у восьмирічному віці, обіцяючи втекти від тітки Дотті, пригадував жорстокі сцени, які йому тоді уявлялися: як тітка Дотті намагається втримати його в будинку, а він відбивається від неї кулаками, кидає на підлогу й душить її, а тоді зриває з сукні її велику брошку й сотню разів устромляє її у тітчине горло. Він утік, коли йому було сімнадцять, але тоді його повернули. Він утік знову, коли йому було двадцять, і того разу йому пощастило. А тоді його до болю вразила власна наївність і те, як мало він знав про справжній світ, наче більшість свого часу він витратив на ненависть до тітки Дотті й вигадливі плани, як би від неї утекти, а тоді вже не було коли вчитися й дорослішати. Він пригадав, як почувався тоді, коли його вигнали з роботи на складі в перший же місяць перебування у Нью-Йорку. Він пропрацював там менш як два тижні, бо йому бракувало сили по вісім годин на день підіймати важезні кошики з апельсинами. Коли його звільнили, Том подумав, що це було страшенно несправедливо. Тоді він вирішив, що у світі повно таких Саймонів Леґрі, а для того, щоб працювати на його складі, треба бути таким міцним