Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

окрім мого виховання та освіти. Все, що стосується цих питань, він завжди фінансує щедро та першочергово. Усе, що стосується навчання в Англії, я не розповідатиму, бо тобі це нецікаво. А ось щодо родинного виховання, то можеш послухати. Тато вважає, що його теща, а моя чудова бабця Ганя — найжахливіше створіння в світі. За твердженнями тата, саме вона руйнує усі його титанічні зусилля, спрямовані на моє виховання. Тато ладен піти на будь-які витрати, аби тільки я не мала змоги спілкуватися з моєю бабцею.

— Стривай-стривай! Я, зрештою, збагнув! О, ні! Це неможливо! — вигукнув Трапатоні та, впавши на кучугуру, почав довбати головою сніг.

— Я тобі не заважаю? — поцікавилася Лада, здивовано дивлячись на те безглуздя, що він виробляє. — Може, зрештою, поясниш, у чому справа?

— Ти що, сподівалася добути необхідні гроші за допомоги своєї баби Гані?! Ти на неї сподівалась?! — роздратовано прокричав він.

— Ну так, я сподівалася на неї. Цей трюк у нас завжди виходив…

— Який трюк?! Яка баба Ганя?! — знову кинувшись у сніг, закричав Трапатоні. — Баби Гані немає! Немає! Її відіслано на Кіліманджаро! Її немає!

— Стривай, Джовані, що ти мелеш? — прошепотіла Лада, спантеличена його поведінкою. — Яке Кіліманджаро?! Ми вчора по телефону з нею говорили… І сьогодні в «Гасовій лямпі», як завжди, забили стрілку.

— Боже мій, що буде з Маріам?! — вигукував Трапатоні, увесь час стукаючись головою об сніг. — Що з нею буде?! Її стратять! Я вже не встигну зібрати цей клятий викуп! І її стратять! Мою Маріам стратять! І як?! Як я міг довіритись цій розбещеній дівчинці-багатійці?! І де?! Де ти взялася на мого дзьоба?!

Лада, обурена неадекватною поведінкою та несправедливими звинуваченнями Джовані, схопила його за хвоста та силоміць витягла із кучугури, в яку він під час своє істерики добряче встиг удовбатися.

— Ну, досить вже істерик! — строго крикнула вона йому під саме вухо. — Заспокойся! І тепер нормально, зрозумілою, людською мовою поясни, що сталося? Чому ти думаєш, що моя бабця вже на Кіліманджаро?

— Я не думаю, я знаю… — схлипуючи, відповів Джовані. — Сьогодні зранку, коли я безсилий лежав на твоєму підвіконні… Я чув… Чув, як твій тато, перед тим, як сісти до машини, наказував убивці, Родману, негайно вивезти твою бабцю на край світу. На Кіліманджаро. «Мій терпець урвався, — сказав він, — я більше не бажаю бачити це старе стерво у своєму домі, і взагалі, я її не хочу бачити ніколи. Здійсніть її мрію. Ця стара дурепа все життя мріяла побачити Кіліманджаро. То влаштуйте їй цю мандрівку. Але цього разу я не бажаю, аби вона поверталася. Якщо її з’їдять якісь аборигени, усім дарую щедру нагороду, але… — вже пошепки додав твій батько, — усе красиво має бути. Придумайте, як саме. Нехай її смерть буде красива, як моя вдячність за її доньку та онучок. Одним словом, я більше не маю ані бачити її, ані чути».

І тут Джовані по-страшному скривився і голосом Родмана додав: «Господарю, не турбуйтеся. Усе буде зроблено найкращим чином».

— Я тобі не вірю, — холодно мовила Лада, поклавши ворона на сніг та сівши поруч із ним. — Ти все вигадав. Усі твої слова — неправда.

— Хай буде так… — розчулено пробубонів Джовані та, підібгавши під себе ніжки (так само, як і Лада), задививсь у далечінь.

Згадавши щось, Лада занишпорила по своїх кишенях. Знайшовши телефон, вона швиденько набрала бабцин номер. У слухавці майже одразу почувся беземоційний, механічний голос: «Абонент не доступний, зателефонуйте, будь ласка, пізніше». Лада роздратовано жбурнула трубку в сніг, а потім зненацька різко розвернулася до Джовані, який сидів поруч із нею.

— Ах ти ж гад! — зневажливо прошепотіла вона до нього, штовхнувши його в плече. — А чому?! Чому ти одразу не розказав мені все, що почув?! Чому ти досі мовчав, гад ти такий?! — і вона знову штовхнула його в плече.

— А чому?! Чому я мав одразу це розповідати?! — налякано пробубонів ворон та обачливо відсунувся подалі.

— Як це чому? — розгубившись від такої нахабної підступності, перепитала Лада та, нахилившись до ворона, долонею ляснула його по дзьобу. — І ти ще питаєш, чому?!

— У нещасті — кожен сам за себе. Якби я одразу тобі все розказав, ти би кинулася рятувати свою бабцю. А мене і мою Маріам кинула б напризволяще, — Джовані напружив лапки і завбачливо проковзав себе по снігу на безпечну відстань.

— Ах, ось воно значить як… Значить, кожен сам за себе? — ледь стримуючись, перепитала вона, розгойдуючи у руці валізу. — А нащо ж ти, зараза така, до мене прибіг? Коли кожен сам за себе…

— Приповз, — виправив її Джовані, — і взагалі, ти мене неправильно зрозуміла, — перелякано забубонів Трапатоні, знову проковзавши від неї подалі. — Ладо, стривай, тваринок, тобто пташок бити не можна… Це негуманно!

— Ах, негуманно?! — крикнула вона, пожбуривши у Джовані валізу.

Трапатоні, ледь ухилившись, незграбно махнув крилами та спробував набрати висоту. Але марно. Перебинтоване крило не давало змоги піднятись у повітря вище, ніж на метр. Тож він, летячи над самою землею, відчайдушно намагався ухилитись від Ладиної розгойданої валізи.

— Ладо, стривай! Хворих не чіпають! Поранених не б’ють! — захекано тараторив він, ледве ухиляючись від помахів валізи.

— Філософ ти гидотний! Сорока боязлива! — ображено вигукувала Лада, стрибаючи по кучугурах за Джовані. — Гад! Зараза ти летюча!

— SOS!.. SOS! Пташка — друг людини! Людина — вінець природи! Наймилосердніше створіння! Ладо, зупинися! Поранених не б’ють — це знають навіть діти!

— Правильно, — відчайдушно заволала Лада, роздратована з такої мізерної філософії, — мерзотників не