Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

кохання, втім, рішення батьків виявилося правильним. Але що газетна стаття має поєднати його доньку з якимось чужинцем, про якого вони майже нічого не знають — то йому тяжко було прийняти.

Одного ранку Ельза і Якоб виїхали до міста. Там вони спершу навідалися до капелюшної, а потім до взуттєвої крамниці. Наприкінці, вже з багатьма пуделками в руках, вступили до кравецького ательє мадам Лібман. Ельзу важко було вдовольнити, знову і знову показували їй все нові тканини й вбрання, знову і знову доводилося батькові роздягатися і одягатися. То був, напевно, єдиний день у батьковому житті, коли він цілковито довірився матері.

Вона обсмикувала жакети і рукави сорочок, майже ніжно проводила руками по Якобових плечах. Бракувало ще останнього випробування — досвідчених поглядів інших жінок. Цього вона навчилася в Америці, сказала вона і потягла Якоба на вулицю. Вони походжали туди-сюди, до найближчого рогу й назад. Іноді вона брала його під руку, потім знов залишала самого, але незмінно уважно за всім спостерігала. Здається, костюм сподобався, тож вона замовила ще інший одяг, а потім нарешті вони з Якобом вирушили до властивої мети їхньої подорожі в місто.

Вона сказала портьє, що їй треба порозмовляти з директором Вищої школи електротехніки. Почувши її ім'я, той особисто вийшов до вестибюлю. Директор вклонився і поцілував Ельзі руку, а тоді численними коридорами повів до свого кабінету. Звісно, він знав Ельзу Обертин.

— Як же Вас можна не знати? Всі газети писали про Ваше повернення, — сказав він і розпорядився принести каву з тістечками.

Вона виклала свою справу. Директор мав прийняти Якоба до школи, не вимагаючи ніяких свідоцтв, яких у нього і так не було, і без іспитів, яких би він ніколи не склав. Що довше вона говорила, то більше цей елегантний чоловік непокоївся. Він помахував носаком і нервово поскубував кінчики вусів. Але не перебивав, може, просто набивав собі ціну.

Потім він заговорив, що пов'язаний приписами й законами, хоч як би йому хотілося допомогти комусь з Обертинів. Він схопив ціпок і збуджено заходив узад-вперед кабінетом, віднаходячи все нові й нові причини, чому це неможливо. Якоб перебив його:

— Пане директоре, я не знаюся на цих справах, але ми Вам добряче заплатимо. Добрі гроші, підуть просто Вам до кишені.

Директор зупинився й замовк. Тоді Якоб докинув ще зверху:

— Гроші і свиня, пане директоре.

В директора були принципи, але врешті-решт жадібність перемогла.

***

Вночі Якоб, що спав у челядні, прокрадався крізь задні двері до Ельзи і брав її тіло. Її батько знав про це, він чув, як Якоб скрадається кімнатою і залізає під ковдру. Здушені стогони й хекання теж чув. Вранці Якоб знову зникав, аж поки, за кілька місяців до закінчення школи, не увійшов у дім через парадні двері і більше ніколи його не покидав.

Якобу не залежало на весіллі в селі, з помпою й гістьми, про яких він і так знав, що вони думають. Але весілля було важливе, щоб остаточно й законно, чорним по білому, стати паном обертинівських добр, хазяїном полів, дерев і виноградників, худоби, двору та міської кам'яниці. Отож він вирішив знехтувати Ельзиним побажанням, яка вважала — якщо вже весілля, то тут, у селі, на очах у всіх. І якомога більше й пишніше, аби вони бачили, що Обертини повернулися.

Одного дня у квітні 1926 року Якоб одягнув один зі своїх костюмів і вислав циганів та наймитів в поле самих. Він запряг у бричку двох коней, відкрив браму і виїхав на вулицю. Чим далі по селу, Якоб і бричка все маліли й маліли, так що вже вміщалися між великим і вказівним пальцями Ніклауса, що підбіг до брами. Він стиснув пальці, так ніби хотів розчавити Якобову постать. Сплюнув на землю, як то іноді робив Якоб, проказав: «Ну, що ж!», і зачинив браму.

За півтора року він так і не запізнав Якоба краще, ніж у той перший день. Ні коли працював з ним пліч-о-пліч у полі, ні коли вони разом розливали вино в бочки, а з бочок у пляшки, і так само мало, коли в кінці дня Якоб жадібно їв у кухні, достоту як у Непера. Сонце сідало, і Ніклаус уже помалу сподівався, що Якоб зник назавжди. Пропажу брички й двох коней, до того ж не найгарніших, він би вже якось пережив. Він мав надію, що то було Якобове прощання, і все ж непокоївся через його повернення, так само, як і його донька.

Він вагався, як буде краще — з Якобом чи без нього. Хоч вони й добре знали, що двір відродився з попелища тільки завдяки йому. По-перше, він найняв циганів, урятував урожай і відбудував дім. По-друге, закупив новий реманент. По-третє, одного дня об'явився зненацька з десятком коней, яких йому роздобули його цигани, як він їх називав. Ніклаус не питав, звідки вони, донька, як завжди, за все заплатила. Коні були міцні, здорові, лискучі.

— Ну от, тестю, тепер в тебе знову є коні. Скоро я матиму свій двір, а ти — своїх коней: це ж нам обом яка добра оборудка.