Маргарет Мадзантіні - Не йди

Операцію закінчено. І я знову підвів погляд, у ньому був виклик, було презирство. Поряд із моїм другим асистентом стояв практикант у халаті надто великого розміру, витріщаючись на мене осклянілими очима. Я не помітив, що він там був, він підійшов лише зараз. Очі в нього були, немов у людини, що зробила над собою надто великі зусилля. Можливо, що він намагався лише втриматися на ногах, а можливо, боявся крові. Ідіот.

Я кинув рукавички, вийшов з операційної та попрямував до роздягальні. Я сів на лавку, у вікні можна було побачити сусідній корпус, низькі шибки перед внутрішніми сходами, якими ступають ноги тих, хто спускається та піднімається. Побачити можна лише сходинки, лише ноги, обличчя закриті стіною. Спочатку пройшли чоловічі штани, а потім білі ноги санітарки. Я пам’ятаю, як я думав, що від нас самих ніщо не може врятувати і що поблажливість – це той плід, який падає на землю вже підгнилим. Я випустив на волю всі ці дурні думки, і зараз користі від мене було неначе від мертвого снайпера.

В операційній панував безлад, і двері були навстіж, коридором до вбиральні йшов чоловік у халаті з рулоном туалетного паперу. Я ледве нахилився до спускного вікна, щоб привітати санітарок і асистентів. Я спускався ліфтом, а в мені було лише те, проти чого я боровся. На першому поверсі поряд із тими дверима вже не було нікого, а всередині була така ж сама кімната, як і решта, – кімната для пацієнтів, що чекали своєї черги на діаліз. Дві жінки з жовтими обличчями там і сиділи. Ні, Анджело, вона ніколи не входила в ту кімнату, як і в будь-яку іншу. Вона залишилася біля стіни, під постером із мавпою. Вона так і не підвела обличчя.

Того року сталася несподівана подія, Анджело, у ніч на Великдень я втратив свого тата. Без болю, я його майже ніколи не бачив. Після смерті моєї матері ми зустрічалися дуже-дуже рідко. Він жив в якомусь притулку для пенсіонерів, та я навіть не знав його адреси. Він призначав мені зустріч завжди в дерев’яному барі на річці неподалік від тенісних кортів. Завжди перед самим заходом сонця, коли не так спекотно. Йому подобалися аперитиви, цукор на вінцях келишка, тарілочка оливок. Він утягував живіт, а сідав так, щоб мати найкращий вигляд. Йому подобалося почуватися молодим. З тих рідкісних зустрічей я пам’ятаю лише звук удару м’ячика, що відскакував від ракетки на рожеве поле.

У день похорону я вистояв на ногах усю месу. Ельза була поряд зі мною, чорна гаптована вуаль спадала їй на чоло, вона плакала. Я так і не знаю чому. Просто тому, що вона вважала це за потрібне. Присадкуватий сивоволосий чоловік виліз з-за колони й пройшов повз мене. Розпорена краватка з чорного атласу з етикеткою, що вилізла на сорочку. Він підійшов до мікрофона й прочитав сторінку власноруч написаного тексту. Нікчемні пишномовні слова, які б сподобалися моєму батькові. Напевно, то був його близький друг, він читав це голосом, переповненим болем, міцно тримаючи носову хусточку зі шмарклями. Він був екстравагантним на вигляд, доброзичливим і водночас відразливим, уся його постать від волосся до одягу пожовкла від нікотину. Курив навіть перед церквою. Чоловік потиснув мені руку, намагаючись обійняти, та я ухилився від його обіймів. Здавалося, що ніхто з нашої родини його не знав. Він пішов, підскакуючи по сходах, затягнутий у переливчастий піджак. Мені здалося, що в цьому незнайомому чоловікові, у якому було намішано всього потроху, і була єдина спадщина від мого тата.

І я думав про нього, їдучи до моря, до твоєї мами. Ця смерть без болю, така раптова, протягом наступних місяців бентежила мене більше, ніж я очікував. Я прокинувся якось уночі й зрозумів, що тепер я – сирота, сидячи на кухні, між холодильником і столом, не через те, що його не стало, а через бажання мати тата, через ту віддалену можливість, яку він, напевно, зберігав і якою я зневажав через пиху. У мені викристалізувалося глухе й мовчазне оплакування. Було вже літо, а це дивне відчуття дискомфорту зберігалося. Можливо, холод приведе мене в норму. Я їхав до моря і тепер думав провести серпневу відпустку з Ельзою в Норвегії. У мене було бажання пройтися краєм глибоченних тектонічних урвищ, підніматися на фіорди, перетнути Вестерфіорд і дістатися Лофотенських островів. А потім стояти там з почервонілою на вітрі шкірою, витягуючи тріску, більшу від мене, в кобальтовому морі. Переді мною вела машину жінка середнього віку, я їхав за нею вже добрий шмат дороги. Я міг би увімкнути «поворот», посигналити та об’їхати її, прискоривши рух. Та я не став цього робити, поклав руки на кермо й очікував. Під коротким волоссям можна було побачити жіночу потилицю з гребінцем. Ця жінка добре тримається, і спина в неї, мов у дівчини, та вона втратила чуття орієнтації. Годі, зараз посигналю, щоб у неї всередині аж зойкнуло. Та я вже думаю про свою матір. Вона отримала водійські права досить пізно, зробила собі такий подарунок. Вона виїздила на своїй скромній малолітражці, у якій пахло поліроллю, і їхала бозна-куди. Її обережно складене пальто з ялинковим малюнком лежало завжди на сидінні поряд. Машину вона водила саме так, як і ця жінка, що їде переді мною, учепившись за кермо, немов боялася, що хтось ударить її в спину сигналом клаксона. Анджело, ну чому життя зводиться до таких дрібниць? А де ж милосердя? Та де серцебиття моєї мами? Де серцебиття всіх, кого я любив? Дай мені кошик, доню, той кошик, з яким ти ходила в дитячий садок. Я хочу позбирати в нього, наче світляків у темряві, усі ті проблиски, що були в моєму житті.

Жінка, що їхала переді мною, уповільнила рух, і я теж уповільнив. Я дозволяв себе вести, немов немовля у возику. Луки обабіч дороги були суцільним болотом. Приблизно в цій же місцині мій автомобіль зупинився кілька тижнів тому.

Зелені двері було замкнуто. Я постукав кілька разів, ніхто не відгукнувся. Машини пролітали шляхопроводом, мов стріли, казна-скільки разів я проїжджав там