Віктор Семенович Близнюк - Паруси над степом

Кожному, хто заходив до Шумилів, упадало в око: у хаті коваля зіткнулися дві стихії.

Тітка Катерина, поетична натура, намагалася прикрасити своє житло. Стіни акуратно побілені й підсинені, лобата піч помережена веселими візерунками, а на покуті — пучок безсмертників. Була б хата, як лялечка, аби Карпо Іванович не вносив безладдя. Поставив у кутку токарний верстат, накидав під лаву залізяччя, присусідив до вишиваних рушників дерев’яні полички для гвіздків, обценьок, рашпилів. Аби жінка дозволила — і ковальський міх притяг би в оселю.

Дивно було, як вони, такі різні за характерами, уживалися під однією стріхою. І не тільки уживалися, а й ладили, як ніхто у селі, між собою, пишалися одне одним.

Їхня любов особливо розквітла, коли повернувся Карпо Іванович з білофінської. Йшов коваль воювати на своїх ногах, а прибув додому…

Остання ніч у дорозі забрала останні сили. Він був такий розбитий і стомлений, наче ніс на плечах оті кошлаті хмари, що клубочилися в чорному небі. Якось боязко постукав у вікно. Жінка серцем відчула: це він! Босоніж кинулась надвір, губами припала до колючих холодних щік. Карпо Іванович похитнувся, і щось глухо стукнуло об поріг. Милиця!.. Катря одразу збагнула все і ще міцніше притисла коваля до грудей.

— Нічого, нічого, Карпусю! Добре, що вернувся. І такий — ще миліший для мене…

А через тиждень, оклигавши після дороги, Карпо Іванович закинув милицю і на дерев’яному обрубкові пошкутильгав до своєї кузні. Він так знудьгувався за молотом, за веселим вогнем у горні, що його наковальня видзвонювала від сходу до заходу сонця. Тільки в той день, коли пронеслося «війна!», прийшов додому рано, чорніший хмари.

— Куди ж я тепер… без ноги?

Та ще й Володька тьмарив душу. Уперся, як буйвол:

— На фронт піду. Не пустите, однак втечу…

Володька, як вихор, увірвався до хати, жбурнув картуза на лаву, гупнув за стіл.

— Мамо, їсти!

Сьорбав гарячий борщ, обпікаючи зашерхлі губи, і не зводив очей з вікна. Надворі, біля плоту, стояв вороний кінь. Тонконогий невтомний скакун, немов і не зміряв сьогодні вздовж та впоперек табунчанські степи, нетерпляче бив копитом землю, рвався на волю; його блискуча, як вороняче крило, спина парувала на сонці. Інший кінь давно вже звалився б з ніг, а Орлик, як і сам Володька, був наче стожилий.

— Знов на діжурство?

Мати підсіла до сина, немов у саму душу заглянула. Просто диво, як зміцнів її син за літо: шия стала міцна, плечі м’язисті, груди так і розпирали сорочку. Мати розгладила йому червоний рубець на лобі (бач, як нарізав картуз!..), пальцями розчесала змокрілий чуб. Володька аж заполум’янів од тих материнських ластощів. Схилився над мискою, буркнув:

— Мамо, поклади щось Зінькові полуднувати… Він там зостався, в степу, — підвів голову й м’якше: — Бачила німецьких шулік? І сьогодні ракети кидали… Хліб сухий же стоїть, як порох.

Зачерпнув ложкою борщу, та так і скам’янів з одкритим ротом: вороний зненацька рвонув повідок, аж затріщав дерев’яний пліт. Щось прогуркотіло, жахнуло за хатою.

Вже надворі Володька побачив: літак! Двокрилий «горбач» шурхнув над головою, уткнувся носом в землю, лиш курява встала за ним. Ти ба: сів просто на толоці!

Як і тоді, під час пожежі, сипонули люди з усіх кутків. Оно, виблискуючи п’ятами, побігли Поліщуки — Валько і Льонька. Попереду, задерши хвіст, стрибала Хмелева Дунька — без неї, рогатої, ніяке діло не святиться. З’юрмились діти й жінки круг літака, бо це ж неабияке диво: перший аероплан сів у Табунчанському!

Володька пробився крізь натовп, оком знавця визначив: приземлився ПО-2, санітарний варіант. Із пілотської кабіни саме виліз невисокий щупленький льотчик в синьому вигорілому комбінезоні. Він здер з голови шлем, ніяково усміхнувся: скільки очей, здивованих, зацікавлених, вп’ялося у нього! Нежданий пришелець був, мабуть, в літах, бо заріс густою рудою щетиною. Але щось дитяче світилося в його добрих очах, голубих-голубих, як дві небесні краплини; молодили його й короткий білявий чубчик та густе ластовиння, що просвічувалось навіть крізь бороду.

— Звідтіля прилетіли? — підступилася ближче тітка Катерина.

— Та звідти, — безброво нахмурився льотчик. — Звідти, хай йому чорт. Пруть, валять… На цій таратайці, — кивнув на літак, — одірватись не можна.

Затихли всі, ніби в отих голубих льотчикових очах побачили відблиск далеких заграв. Гуде, клекоче земля, вогненно палають ріки, і в пекельному бушовищі огню й заліза останньою кров’ю стікають наші…

— Скрутно, ох, і скрутно хлопцям… — Одвернувся пілот, бо не міг брехнею втішати. — Третю добу без сну мотаюсь — патрони вожу на передову. Зовсім загнав свого «коня»… Та й сам з сил вибився… Переночую у вас і — далі…

— Гайда, сину, до мене, — як малого, взяла тітка Катерина льотчика за рукав. — Гаряченького хоч з’їси.

І він слухняно пішов за присмученою жінкою і, як зняв свого шлема, так і ніс його, стиснувши в кулаці; за вишнево-багряним обрієм сідало сонце, і хоч який коротенький був пілот у настовбурченому комбінезоні, тяглася за ним довга-довга тінь, наче та дорога, що привела його в незнайоме село.

Дітлашня, жінки і, звичайно, Хмелева Дунька — всі повалили за льотчиком. Хлопчаки вистрибували попереду, кожному кортіло доторкнутись до пілотського комбінезона, і жмурились од щастя, коли дядя військовий легенько тріпав за чубчик.

Шумилиха того дня пекла хліб, і в хаті аж сизо було від жароти й паляничного духу. Льотчик розстебнув комбінезон, і на комірці гімнастьорки вишнево зблиснули кубики. «Ух ти, лейтенант!» — прицмокнув Володька, що ні на крок не відступав од гостя.

Льонька, притиснувшись носом до шибки, слідкував за кожним рухом