П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

Молодий лікар наполіг на зменшенні дози морфіну, бо так не можна було далі продовжувати. Цей наркотик викликає звикання, і це неминуче спровокує ускладнення. Отже, треба припиняти. Наступного дня після операції він зменшив дозу.

Едуард, який трохи приходив до тями, починав жахливо страждати при кожному пробудженні. Альберт не міг зрозуміти, чому його товариша досі не транспортували до Парижа.

Молодий лікар, до якого Альберт звернувся із цим запитанням, безсило махнув рукою, а потім пошепки сказав:

— Я теж не розумію, його мали би відправити вже три доби тому. Певна річ, у нас постійні проблеми з транспортом. Але це недобре, що він тут залишається...

У нього був дуже заклопотаний вигляд. Відтоді Альберт зосередився на єдиній меті: будь-якою ціною пришвидшити відправку товариша.

Він розривався, випитуючи медсестер, які крутилися, як білки в колесі, хоч у шпиталі було вже загалом спокійніше. Його спроби ні до чого не призводили, бо це був військовий шпиталь (тобто місце, де щось знати наперед практично неможливо, навіть те, хто там керує).

Він знов повертався до Едуардового ліжка, чекаючи, коли той засне. Решту часу ходив по кабінетах, вештався біля головного корпусу, навіть ходив у мерію.

Одного разу, повернувшись, він застав у коридорі двох військових. Нова уніформа, чисто поголені обличчя, впевнені рухи — то вочевидь прийшли з генерального штабу. Один із них вручив Альберту лист із печаткою, а другий, певно, щоб надати ситуації більшої ваги, виразно поклав руку на свій пістолет (у цей момент Альберт подумав, що для його постійної тривоги таки є причини).

— Ми заходили, — сказав перший і показав пальцем на їхню кімнату. — Але потім вирішили зачекати ззовні. Бо той запах...

Альберт зайшов у палату і кинув листа, якого він вже почав відкривати. Спершу треба оглянути Едуарда. Уперше після прибуття хлопець лежав майже з відкритими очима, зіпершись на дві подушки, які, напевне, йому поклала під спину мимохідь сестричка. Із схованими під покривалом прив’язаними руками, він ритмічно похитував головою і видавав звук, схожий на глухе гарчання, що завершувалось булькотінням. При такому описові, можливо, і не скажеш, що його стан покращився. Але досі Альберт спостерігав лише тіло, яке стогнало в спазмах болю або провалювалося в напівкоматозний стан. Те, що він бачив тепер, виглядало вже краще.

Важко сказати, який таємничий зв’язок виник між двома чоловіками за ці останні дні, поки Альберт спав у кріслі поруч. Але як тільки Альберт поклав руку на край ліжка, Едуард різко витягнувся в своїх ременях та зміг ухопити його за руку і стиснути її з неймовірною силою. В цьому русі було стільки всього, що важко передати. У ньому змішалися і страх, і полегшення, і запитання, і відповіді двадцяти­трирічного юнака, пораненого на війні, невпевненого в своєму стані й такого стражденного, що неможливо було визначити, що його болить найбільше.

— Ну от ти й прокинувся, старий, — сказав Альберт, вкладаючи в слова якомога більше підбадьорення.

Голос за спиною змусив його сіпнутися:

— Треба їхати...

Альберт обернувся.

Солдат простягав йому листа, піднятого з підлоги.

Йому треба було чекати ще чотири години, сидячи в коридорі на стільці. Достатньо часу, щоб обдумати всі можливі причини, з яких такий рядовий солдат, як він, викликаний до генерала Морійо. Від військової нагороди (пропустимо цю вигадку) до обговорення стану Едуарда уява малювала все.

Результат годинних роздумів в один момент розсипався за секунду, коли в кінці коридору він угледів знайомий силует лейтенанта Праделя. Офіцер пильно дивився на нього, наближаючись недбалою ходою. Альберт відчув, як клубок підкочується йому до горла, від ледве стримував нудоту. Лейтенант рухався з такою ж швидкістю, як тоді, коли штовх­нув його у вирву. Як тільки вони порівнялися, лейтенант різко розвернувся, постукав у двері кабінету приймальні генерала, за якими тут же і зник.

Щоби впоратися з собою, Альберту було потрібно хоч трохи часу, але його не було. Двері знову відкрилися, хтось гаркнув його ім’я. Він похитуючись зайшов у святая святих, там пахло коньяком та сигарами (можливо, уже готувалися святкувати близьку перемогу).

Генерал Морійо виглядав, як людина дуже поважного віку, і схожий був на одного з тих стариганів, що відправили на смерть цілі покоління майбутніх дітей та внуків. Якщо поєднати в одне портрети Жоффре і Петена, Нівеля, Галліені та Людендорфа — то вийде такий от Морійо з вусами моржа та червонуватими очима мисливця, глибокими зморшками та вродженим почуттям власної значущості.

Альбертові відібрало мову. Дивлячись на генерала, важко було сказати, чим він займається, — розглядає папери чи дрімає. Як той Кутузов, він сидів за своїм столом, поглинутий паперами. Перед Альбертом стояв лейтенант Прадель, жодна жилка на його лиці не сіпнулася, коли він прискіпливим поглядом зиркнув на солдата з голови до п’ят. Тримаючи руки за спиною, як інспектор, він трохи похитувався на розставлених ногах. Альберт зрозумів це німе послання і виструнчився. Він тримався ще невпевнено, хотілося зігнутися, боліли нирки. Тиша виснажувала. Нарешті «морж» підвів голову. Альбертові здавалося, що він ще більше зіщулився. Якщо так триватиме і далі, то його скрутить, як того акробата в цирку. Генерал міг би дозволити йому стати «вільно», але він прискіпливо дивився на Альберта, пошкрябав собі потилицю і знову втупив очі в документ.

— Рядовий Майяр... — вимовив він нарешті.

Альбертові слід було відповісти: «Слухаю, пане генерале», або щось схоже. Але як би повільно не говорив генерал, Альберт був ще повільнішим. Генерал подивився на нього.

— У мене тут рапорт... — почав він знову. — У якому йдеться про те, що під час атаки вашого загону 2 листопада ви пробували самовільно уникнути виконання свого обов’язку.

Ось цього Альберт не врахував. Він припускав будь-що, але не це. Генерал читав далі:

— Ви сховалися «у вирві, утвореній вибухом