Юлія Гук - Німа

безсумнівно робила все те, про що розповідала. Але у своєму світі. То чи є ця історія брехнею, чи вона — відображення мого світу й мене?

— Як упізнати правду? А брехню?

19.01

Уранці піддослідній непереливки. Але сьогодні тяжко не через випитий алкоголь. Вона взагалі минулого вечора не пила. Цього разу все було по-іншому. Дуже боліла голова, начебто після гульбища.

Її знову гнітила необхідність іти на роботу, розмовляти з нецікавими людьми, виконувати тупі механічні дії. І знову пити.

Один клієнт — безробітний, тому що немає місць за його спеціальністю.

Тасіта робить ковток із пляшки.

Другий клієнт не має освіти, зате має троє дітей. Учотирьох вони не проживуть на одну зарплатню…

Тасіта робить два ковтки з пляшки.

У третього — немає ноги, але є вища освіта й червоний диплом. Одначе для калік немає робочих місць.

Тасіта робить п’ять ковтків із пляшки.

Я бачу, яка пустотіла вона всередині. Скільки вина чи пива можна влити в цю порожнину? Літр? Два? Вона наповнює себе, мов пусту чашу, хмільною рідиною, щоб хоч щось у ній було.

— Кгм… — до кімнати заглянула Світлана Анатоліївна. — Я тут подумала… Може, я й справді не найцікавіший співрозмовник. Зазвичай несу якусь дурню… Ти не думай, я не тримаю на тебе зла… Може, зробиш перерву? — з сумки вигулькнула пляшка вина.

Тасіта задумливо зміряла очима її недоладну фігуру. Жіночці відверто не вистачає компанії, вона, мабуть, не має ні друзів, ні сім’ї. Її варто було б пожаліти, а не кричати на неї. Піддослідна в доброму гуморі, тож запрошує колегу до столу.

— Я тобі того разу наговорила зайвого. Та й твій душевний стан безсумнівно не був найкращим.

— Цього разу я принесла вино. Мені здалося, що ти не любиш коньяк. Я б узяла горілку, але вирішила, що це буде занадто…

Тасіта раптом усміхнулася й дістала з-під столу недопиту пляшку червоного.

— Вибачте мені за минулу відвертість. Але я не забиратиму своїх слів назад. Тієї миті я казала так, як думала. Проте не гнівайтеся через мою прямолінійність. Я не хотіла завдати вам болю. Чи образити. Я вірю, що будь-які слова примушують людину думати. Навіть коли вони грубі й на перший погляд видаються несправедливими. Я не хочу брехати. Єдине що… Про вашу компанію. Ви й справді пересічна особистість і не відзначаєтеся оригінальністю… Та я рада, що ви заходите до мене. Не тільки через алкоголь.

Світлана Анатоліївна скривила губи, видавлюючи посмішку. Гірку болісну посмішку.

— То були справедливі слова. Адже і я не до кінця чесна з тобою. Ти мені також не імпонуєш як людина. Та я все одно приходжу. Знов і знов. Я відчуваю, що якась частина твого «я» ніколи не буде мені до снаги, але подобу іншої твоєї суті я хотіла б мати в собі. Крім того, я приходжу до тебе через самотність. Мені тридцять вісім років. У мене немає сім’ї. Моя мати вже двічі була заміжньою! А я ще жодного разу. Я хочу дітей. Хочу покинути цю дурну роботу й стати домогосподаркою. Хочу, прийшовши додому, чути не голос з телевізора, а гук дитини чи буркотіння чоловіка. Мені самотньо, Тасю…

Піддослідна здивовано поглянула на колегу. Жінка скоцюбилася й прикрила обличчя долонями. Украй неподібні, ба більше — вони з нею геть відмінні. Якби в кожної склалося так, як бажали, вони ніколи б не зустрілися тут. Ніколи б не випили разом вина. Такі різні, але об’єднані спільною самотністю та болем усередині. Може, вони ніколи не розмовлятимуть про відомих художників, як того хотілося Тасі. Чи про чоловіків і стосунки, як того прагнула Світлана Анатоліївна. Та вони все одно вип’ють разом. І помовчать удвох, думаючи кожна про своє.

Тасіта зрозуміла, що вона лише на дещицю вивищилася над іншими. Адже окремі емоції зблизили її навіть із Світланою Анатоліївною.

20.01

Похмурий морозний ранок.

Холод мою піддослідну загонить у стан стагнації, тому вона зникає для навколишнього світу на зимовий час.

Мобільний стоїть на беззвучному режимі, і його трусить мов у лихоманці.

Тасіта сидить за краєм робочого столу, прихилившись спиною до батареї й перебираючи папери.

Її трохи тіпає. Цю частину роботи вона ненавидить.

— Знаєш, — сказала Тася, не відривачись від папірців, — якби пекло існувало, воно б виглядало саме так. Стонадцять годин, витрачених на написання папірців, які ніхто ніколи не прочитає. Це найміцніший ланцюг, що єднає тебе й систему. Це ще одна гра — у бюрократію. Така робота призводить до отупіння й збайдужіння людини. Тисячі однотипних папірців, заповнених машинально, без участі свідомості й волі. Основна мета такої діяльності: тримати людину в заданих рамках. Ці документики,