Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

class="book">— Не хвилюйся, поїсти ще можу, — запевнив Джимі, квапливо вгризаючись у шоколад. — Ви ж через це не посваритеся? До речі, ми думаємо сьогодні зіграти партійку в Нестора. У нього з сином добрі стосунки, так буде надійніше. Прийдеш?

Відаль подумав, що можна й піти — Неліда не знатиме, а він розвіється, поспілкується з хлопцями, відсвіжить голову, яку опосіли похмурі думки після цілого дня самотньої бездіяльності та важкості в животі.

— На вулиці так само холодно? — озвався він.

— Краще вдягнися: вінки тепер дорогі.

Відаль накинув на плечі пончо, і вони вийшли в ніч.

— Що з тобою? — запитав Джимі. — Чого ти зігнувся?

— Нічого. Поперек болить.

— Роки, старенький, роки. Мудрі люди заздалегідь починають боротися проти старості. Коли думаєш про неї — смутишся, підупадаєш духом, і це помітно, бо інші кажуть, що ти передчасно здаєшся. Коли забудеш — тобі нагадають, що на все своя пора, назвуть кумедним стариганем. Хоча цього не уникнути. Дивися, юрба отам на розі — чи просто роззяви, чи каральний загін, як їх тепер називають… Краще нам обійти квартал, щоб не зустрічатися з ними.

— До всього можна призвичаїтися. Гадаєш, за нашої молодості двоє старих аргентинських сеньйорів так само обачно корилися б?

— Тоді всі були розбишаками, але на самоті — хтозна…

VIII

Нестор із дружиною та сином, якого теж звали Нестором, мешкав на вулиці Хуана Франсіско Сеґі, у будиночку, де їдальня й одна зі спалень виходили на вулицю, а решта кімнат — чи то в садок, чи то на пустище. Джимі з Відалем застали решту свого товариства в їдальні. Настінний годинник із маятником зупинився на дванадцятій. Господиня, донья Рехіна, як звичайно, не виходила до чоловікових приятелів; на запитання про неї той недбало махнув рукою вглиб дому.

— Мене чекають у кав’ярні на протилежному боці проспекту, — підвівся Нестор-молодший.

— Альвеара[14], — наголосив Данте.

Усі засміялися.

— Наш викопний старенький, — напрочуд серйозно завважив Джимі.

— Сеньйор Данте мав на увазі проспект Визволителя[15], — чемно виправив Несторів син.

— Данте слушно каже, — мовив Аревало. — Треба опиратися цим ненастанним змінам. Щодвадцять років міняються назви вулиць і номери будинків…

— Це люди змінюються, — підкреслив Джимі й тихенько заспівав «Де подівся мій Буенос-Айрес?»

— Тепер це зовсім інше місто, — додав Аревало. Несторів син попрощався з гостями.

— Ми вам як сніг на голову, — перепросив Відаль.

— Виганяємо вас із дому, — підхопив Аревало.

— Головне — щоб вам було зручно, — сказав хлопчина. — Не хвилюйтеся за мене.

— Це неподобство, що через нас ви мусите йти, — наполягав Аревало.

— Та яке це має значення? — заперечив юнак. — Я добре ставлюся до татових друзів. Хай там що, — прошепотів він.

Нестор-молодший лагідно поплескав батька по спині. Усміхнувся, помахав усім присутнім і вийшов.

— Хороший хлопець, — підсумував Відаль.

— Базікало, — буркнув Джимі.

Нестор поставив на стіл фернет, оливки й арахіс. Рей простягнув захланну руку. Хлопці кинули жереб. Відалю випало грати з Аревало й Джимі, тож усі нинішні партії він уже, вважай, виграв.

— Що ви думаєте про муляра? — запитав Рей із повним ротом.

— Ти знав його? — звернувся Відаль до Нестора.

— Та бачив тисячу разів, навпроти твого будинку, — Нестор, як завжди, вимовляв «р» на французький манір, але ніхто не всміхнувся, крім Джимі: той навіть підморгнув.

— Про кого це ви говорите? — втрутився Данте.

— Я непокоюся: гряде велика зміна, — сказав Аревало.

— Про Реєвого діда, — стримав усмішку Джимі.

— Брешеш, — відрубав Данте.

— Я непокоюся: гряде велика зміна, — повторив Аревало. — Колись про такі події ми читали в поліційних зведеннях, вони ставалися з незнайомцями. А тепер — із нашими ж сусідами.

— Яких ми щодня зустрічаємо, — драматично докинув Рей.

— Ще трохи — і бідні ми, бідні, — простогнав Джимі, знову підморгуючи одним оком.

— Не маєш ти Бога в серці, — осудливо мовив Рей. — І як це уряд заплющує очі на це брехло,