Гаррі Гаррісон - Оповідання

гиготіла, поки він заштовхав Джона поперед себе в кабіну і, залізши сам, заляснув дверцята. Натиснувши великим пальцем на стартер, він привів у дію гуркітливі дизелі, і ваговоз влився в потік машин.

Джон поворушив було щелепою, але так і не спромігся нічого вимовити. Чому цей геть незнайомий чоловік прийшов йому на допомогу і як тепер йому висловити свою подяку? Він знав, що не всі люди ненавиділи роботів, казали, буцімто деякі з них сприймали роботів як рівних, а не як автомати. Мабуть, водій був однією з тих осіб, інакше неможливо пояснити його вчинок.

Обережно кермуючи однією рукою, водій витяг з-поза приладового щитка тоненький буклет на поліетиленовій основі. Він простягнув його Джонові, який швидко прочитав назву: «Робоги — раби індустріального світу» та ім’я автора: Філнот Азімов-ІІ.

— Якщо тебе застукають за читанням цієї речі, миттєво стратять. Краще сховай це між ізоляційною прокладкою і своїм генератором, тоді завжди встигнеш спалити буклета, коли тебе схоплять. Прочитай його на самоті, знайдеш багато цікавих і невідомих фактів. Роботи не нижчі за людей, насправді вони їх багато в чому переважають. Тут вміщено навіть невеликий історичний екскурс, який доводить, що роботи — не перші, кого вважають другосортними громадянами.

Можливо, тобі буде важко в це повірити, але люди колись ставились до собі подібних так само, як зараз до роботів. Ось чому я, зокрема, беру участь у цьому русі — наче той, хто сам колись був обпалений, прагне допомогти іншим уникнути полум’я.

Він приязно вишкірив зуби, що білосніжно зблиснули на брунатному негритянському обличчі.

— Я їду до ЮС-І, підкинути тебе кудись по дорозі?

— До компанії «Чеїнджет лімітід», будь ласка — хочу влаштуватися на роботу.

Решту шляху вони мовчали. Перш ніж відчинити дверцята, водій потиснув Джонові руку.

— Перепрошую, що назвав тебе «залізною цуркою», але те кодло саме цього чекало. — Він поїхав, більше не озирнувшись.

Джонові довелося очікувати своєї черги півгодини, коли, зрештою, секретар показав йому на двері кімнати для співбесід. Він стрімко увійшов і опинився перед засмученим чоловічком, який заклопотано морщив чоло, сидячи за транспластмасовим столиком. Він роздратовано перекладав папери, щось помічаючи подекуди на берегах. Нахиливши голову, глипнув на Джона.

— Так, слухаю, тільки швидше. Що бажаєте?

— Ви помістили оголошення про роботу, я…

Чоловік урвав його жестом руки.

— Гаразд, покажіть мені свій ідентифікаційний талон… швидше, там велика черга.

Джон витяг талон із прорізу на поясі й простягнув його через стіл. Співбесідник подивився на кодовий номер, а тоді став водити пальцем по довгому списку подібних номерів. Раптом він спинився і зиркнув на Джона з-під опущених повік.

— Ви помилилися, в нас немає для вас роботи.

Джон почав було пояснювати, що в оголошенні йшлося про його фах, одначе чоловік жестом примусив його замовкнути. Повертаючи талон, він витяг картку з-під настільної книги записів і потримав її перед очима Джона. Лише якусь мить, знаючи, що написаний текст буде миттєво зафіксований фотографічним баченням робота і його зоровою пам’яттю. Кинута в попільничку, картка зайнялась полум’ям, обертаючись на попіл, щойно чоловік торкнувся її тепловим олівцем.

Джон сховав ідентифікаційний талон у проріз і, спускаючись сходами на вулицю, відновив текст картки. Там було шість машинописних рядків без підпису:

«Роботе Венекс! Ви терміново потрібні для секретного проекту компанії, існує підозра, що в управлінні працюють інформатори, через це вас найнято в такий незвичний спосіб. Негайно рушайте за адресою 787 Вашінгтон-стріт і спитайте містера Грошмена».

Джон відчув безмірне полегшення. На якусь мить він було вже вирішив, що в оголошення про роботу закралася помилка. Що ж до способу найму, то йому він не здався незвичним. Великі корпорації ревниво ставилися до своїх наукових відкриттів, якнайретельніше зберігали їх у таємниці й водночас вдавалися до всіх можливих засобів, щоб вивідати секрети своїх конкурентів. Кінець кінцем це був шанс отримати роботу.

В напівтемному приміщенні старого складу туди-сюди сновигав масивний робот-вантажник, складаючи штабелями пакувальні кліті. Джон покликав його, і робот, задерши свого схожого на вила підйомника, підкотився на безшумних колесах. На Джонове запитання він показав у глибину складу.

— Кабінет містера Грошмена в кінці підвалу, на дверях табличка. — Торкнувшись пучками Джонових вушних звукозйомників, вантажник стишив голос майже до шепоту. Людина навряд чи щось би почула, одначе Джон міг легко розібрати слова, оскільки звуки передавалися йому через металевий корпус іншого робота.

— Паскуднішого чоловіка світ не бачив, він ненавидить роботів, тож будьте якомога чемніші. Якщо зумієте п’ять разів ужити в одному реченні слово «сер», вважайте, що врятовані.

Джон стулив фотозатвор в одному оці, змовницьки підморгнувши, великий механічний вантажник зробив те саме і відкотився вбік. Джон спустився запорошеними сходами й тихо постукав у двері до містера Грошмена.

Грошмен виявився опасистим коротуном у пурпурно-жовтій піджачній парі кольорів консервативної партії. Глипнувши на Джона, він утупився в «Загальний каталог роботів», звіряючи зазначену там специфікацію категорії Венекс. Схоже, задовольнившись, закрив книгу.

— Дай-но мені свій талон і стань біля стіни, щоб тебе заміряли.

Джон поклав свій ідентифікаційний талон на стіл і відступив до стіни.

— Так, сер, прошу, сер.

Двічі «сер» — непогано як для початку. Він з цікавістю подумав, чи зуміє вжити п’ять разів «сер» в одному реченні так, щоб чоловік не відчув, що над ним збиткуються.

Небезпеку він усвідомив запізно. Струм, пущений потужним електромагнітом, захованим під тиньком, міцно приклеїв його до стіни, зробивши геть безпомічним. Грошмен трохи не витанцьовував на радощах.

— Ми його спіймали, Дрюсе! Тепер він наче смердюча бляшанка, розплющена об скелю, неспроможний ввімкнути двигун. Тягни-но сюди ту штуковину і начини його.

Дрюс, у комбінезоні механіка, одягнутому на костюм, тримав під пахвою ящичок з інструментами. На витягнутих руках він ніс маленьку чорну металеву коробочку, намагаючись тримати її якомога далі від себе. Грошмен роздратовано гукнув:

— Ця бомба не вибухне, поки не ввімкнуто механізм, не будь дитиною! Постав мерщій в ногу маслянці!