Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

Відні, містить інформацію про народи колишнього СРСР та пострадянського простору — депортовані, позбавлені права на повернення, такі, що повернулися, але, як і раніше, завдяки політикам залишаються ізгоями. Сучасна кремлівська політика продовжує радянські традиції.

Зі всіх пострадянських воєн за участю Росії війна в Абхазії була вершиною політичного цинізму. В 1992–1993 роках з Абхазії вимушена була втекти понад половина мешканців цієї автономної республіки у складі Грузії, здебільшого етнічні грузини. Населення автономії, що становило в 1989 році 525 061 особу, за даними перепису 2003 року, скоротилося до 215 272 осіб. Частина мешканців Абхазії покидають республіку досі, називаючи причинами економічний стан, корупцію і відсутність безпеки.

У різних довідниках війна в Абхазії подається як етнополітичний конфлікт. Так зручно Кремлю, хоча етнічний чинник, поза сумнівом, присутній. Він серйозно виник ще у 1977 році, коли в Грузії було сформовано потужний рух за незалежність. У 1978 році численні мітинги змусили комуністичне керівництво Грузії залишити за грузинською мовою конституційне право бути державною. Спроба ЦК КПРС включити до Конституції Грузинської РСР другою державною російську мову зірвалася. Відтоді національно-визвольний рух у Грузії тільки зміцнювався, незважаючи на силовий розгін мирної акції у квітні 1989 року.

У Москві розуміли, що Грузію можуть втратити, і вирішили протидіяти, помститися непокірним грузинам. У СРСР звикли розв’язувати політичні проблеми етнічними конфліктами — спочатку цілі народи називали ворогами, висилали людей, їхні будинки, землі і майно віддавали переселенцям з інших регіонів. Так виникали тліючі конфлікти, що їх згодом можна контролювати, підтримавши одну зі сторін. Такими були в 1990 році ошські події на півдні Киргизстану, в 1992 році зіткнення між осетинами й інгушами, а ще — Абхазія, Карабах, Південна Осетія, Придністров’я і ще кілька десятків конфліктів, що не розвинулися.

Цинізм влади виражався не лише у провокуванні міжнаціональних конфліктів, а й у поясненні їхніх причин. Зіткнення у Ферганській долині в 1989 році між узбецьким населенням і нащадками депортованих турків-месхетинців тодішній очільник компартії Узбекистану Рафік Нішанов назвав «базарною сваркою через тарілку полуниці».

Звісно, в кожному конфлікті є причини та факти, які можна врегулювати, а можна посилити й надати їм нового сенсу та напряму. Це у тому разі, коли є бажання перетворити конфлікт на політичний важіль. Майже всі міжетнічні конфлікти на пострадянському просторі мали одну мету — зберегти вплив у період розпаду СРСР. І як результат — велика кількість біженців з Карабаху, Абхазії, пізніше — з Південної Осетії. Біженці послаблюють економіку країни, створюють внутрішні конфлікти — і соціальні, і політичні.

Про розгортання конфлікту обидві сторони публікують наукові праці, в яких доволі часто вигадують історії народів зі спотворенням відомих фактів, вільною інтерпретацією подій. Велику роль відіграє пропаганда у ЗМІ, вона дієвіша, коли одну зі сторін підтримує Росія, і тоді інша сторона практично нечутна, про неї нічого не знають росіяни, не мають уявлення мешканці інших регіонів колишнього СРСР. Пропаганда має великий вплив на формування громадської думки, якою Кремль починає маніпулювати, виставляючи результати соціологічних досліджень як підтримку своєї політики.

Сучасна російська пропаганда не лише впливає на громадську думку, а й регулює її, спричинюючи нові конфлікти. Останні 14 років правозахисні організації відмічають спалах публікацій, що містять ксенофобію, особливо в популярних московських виданнях і на російському телебаченні. Вже нікого не дивує вислів «особа кавказької національності» або уточнення національності злочинця чи підозрюваного у злочині. Про ксенофобію вже ніхто не згадує — вона стала частиною російської політики.

Колись я провів серед своїх московських студентів опитування, з’ясовуючи ставлення до вислову Путіна — «мочіть в сортірє», кого він мав на увазі? Більшість студентів відповіла, що — кавказців, і лише кілька сказали, що терористів. У Росії ні ЗМІ, ні політики, ба більше, Путін, не соромляться висловлювань, недопустимих з погляду законів і етики. Але це — частина сучасної російської національної політики.

Путін за останні місяці пристосувався до нових, загальноприйнятих у населення термінології та визначень. Тому коли він промовляє «бандеровци», зрозуміло, що це про українців, і суспільство підхоплює — цар дозволив. Виховані радянською пропагандою кілька поколінь людей не цікавляться історією, крім тих казок і міфів, які їм розповідали в школах, інститутах і університетах. Російський президент намагається зберегти радянську міфологію — вона допомагає зберігати пострадянський простір у невіданні.

Кримська історія, на мій погляд, має ту саму національну підоснову, крім геополітичної і територіальної. Анексія Криму — не лише задоволення імперських амбіцій Кремля і більшості російського населення, це помста за невдачу проросійської політики в Україні. У Криму, крім російського і російськомовного населення, що ностальгує за імперією, трохи менше половини становлять кримські татари й етнічні українці. Для Путіна було б простіше отримати тільки територію, але не проблемну частину населення. До того ж, не всі етнічні росіяни Криму спокійно сприйняли окупацію.

Виселити небажаних у Кремля не вийде. По-перше, потенційно незадоволених анексією майже половина громадян і, як видно з усього, їх кількість збільшуватиметься. По-друге, 13 відсотків кримчан — це кримські татари, які вже пережили депортацію в 1944 році, і вони — найбільший головний біль Путіна. Насамперед тому, що провідна організація, яка об’єднує більшість кримських татар — Меджліс, зайняла чітку позицію неприйняття анексії і референдуму.

У Кремля в запасі є кілька старих способів — від залякування до розколу та підкупу, обіцянки відступникам усіляких благ і преференцій. Факти залякування вже є: вбивство молодого чоловіка, побиття підлітка, спроба заборонити в’їзд до Криму Джемілєву, історія з насильно знятим із будівлі Меджлісу українським прапором.

Можна передбачити, що це тільки початок втихомирювання неслухняних кримських татар і етнічних українців. Можна випалити викладені в бетоні українські прапори, збити з будівель українські герби, припинити мовлення українських телеканалів і радіостанцій, але проблема все одно залишиться. Крим скорений фізично, але не морально.

Кремль уперше зіткнувся із ситуацією, коли застосування сили неможливе, а привернути населення окупованої території на свій бік складно. За даними ФМС, лише 12 відсотків населення захотіли прийняти російське громадянство, решта, вочевидь, не вірить у тривалу окупацію. Можливо, Крим стане першою територією, на якій закінчаться традиції російського воєнного інтернаціоналізму.

У Путіна вийшло утихомирити Ічкерію. Але Крим, що став російським анклавом, не викликає таких побоювань, як Північний Кавказ і войовничі чеченці. Вкладати величезні гроші у Крим Путін уже не буде. Нема сенсу і нема перспективи — ні економічної, ні геополітичної. Крим без