Колектив авторів - Відлуння любові: жінки

вірші й пісні, наповнені любовним змістом. А внизу, неначе в казці, під високими правими берегами, далеко за виднокрай пропливав широководий порожистий Дніпро-Славутич. Однієї миті, здалося обом молодим людям, що то не ріка, а час пливе кудись, в історію літ; відпливає й, на жаль, не повертається. А разом з ним безповоротно минає найкраща пора золотої юності… Студентської, незабутньої і найкращої пори людського життя, куди безліч разів повертаються мрії, які вже давно стали теплими і яскравими споминами. Троянди від коханого

Коли юнак вперше назвав дівчині своє ім’я, пропонуючи знайомство, вона перепитала: «Що, Валерій?» В його очах, кольору неба, світлою іскоркою майнула привітна усмішка. Він відповів: «Ні, трішки м’якше — Валентин». Яке гарне і незвичне чоловіче ім’я, — подумала, і повторила подумки: «Ва-лен-тин!», ще не усвідомлюючи, що в ньому захований найдивовижніший скарб досі не пізнаного нею кохання.

Зустрічі їхні тримали не довго. Після київської золотої осені й сріблокрилої української зими настала весна, коли блакитноокий юнак запропонував їй свою руку і серце. Незабаром побралися, справили скромне весілля. Зажили в любові й злагоді, мов голубки. Вона була для нього найгарнішою красунею в світі. Пригортаючи її до себе, галантно шепотів: «Моя кароока принцесо, дозволь надивитися на тебе, налюбуватися твоєї вродою. І що можу подарувати, який найприємніший дарунок маю принести тобі, моя зіронько?» Вона, жартуючи і весело сміючись, бажала лише мільйон напіврозквітлих троянд…

Коли одного, насправді казкового, ранку прокинулась від дотику його ніжного поцілунку, аж зойкнула з несподіванки. Вся їхня кімната була обставлена букетиками чудових квітів, на пелюстках яких мерехтіли, наче діамантами, краплинки цілющої ранкової роси. Тонка духмяність наповнила кімнату ніжними трояндовими пахощами, а грайливі сонячні зайчики, крізь вікно й відсунену фіранку, пестили всю цю райську ідилію.

— Для тебе, кохана, я приніс сьогодні всі троянди нашого міста, бо дуже хотів виконати твоє бажання, даруючи ці запашні букети на радість і щастя.

— О, мій чарівний, мій любий, мій Валентине… Голубила його в своїх обіймах, і була таки найщасливішою у світі. А наступної весни зуміла також віддячила йому дорогоцінністю — подарувала синочка, який немов дві крапельки цієї трояндової роси схожий на свого батька.

м. Сіфорд, США

Галина Максимів
Перш, ніж настане світанок

…Три роки тому Олесь проміняв велике місто і двокімнатну квартиру на лісову сторожку. Здавалось би, це житло, в якому ніхто з карпатських лісників і не думав мешкати, а чоловіки з навколишніх сіл не запрошували на потайні побачення своїх любасок, геть непридатне для життя. Бо в дрімучих темних смерекових лісах сонце ніколи не обціловує, лише інколи дощ промочує. Бо люди тут нечасті гості.

Але молодому ліснику ті всі незручності були на руку. Навпаки — просив лісничого. Одного дня прийшов, продерся крізь гущавину, кинувши чемодана та невеликого клунка, поклонився порогу:

— Здрастуй, хатинонько…

Першої ночі спав неспокійно. Було холодно й темно. Пугачі несли нічну варту надривними хриплими своїми голосами. А ще — старі дуби стогнали, бо крутило їм гілля-руки на негоду. В передранні дрібним танцем пробіг по дерев’яній покрівлі дощ.

А негода і направду мала прийти незабаром, десь наприкінці жовтня. Бо нема вічного літа, хіба в раю.

Вранці Олесь взявся до праці. Знайшов припалі пилом та окутані іржею лопату та сокиру.

Відкопав глину-червоницю. Віддалік на галявині знайшов чуприни густої напіввисохлої трави.

Водицею-дощовицею розвів в’язку глину, посікши сокирою дрібно млаку, і її докинув. Тоді взявся забивати всі видимі щілини… Працював без спочинку. Через тиждень в сторожці стало тепліше і затишніше. В горнилі старої пічки затанцювало полум’я…

І заспівали невидимі флояри мелодію чарівливу…

Ой мав лісовик три дочки, Три дочки прекрасні. І полюбили три дівчини Та й одного легіня, і за одним коханим — хоч на край світу…

Задрімав Олесь на хвилю-другу, а коли прокинувся, то побачив біля порога дівчину в сорочці білій.

— Доброго вечора… А я вам знову вечеряти принесла… — прошептала…

— То подай вечерю мені до рук моїх… — відповів шепотом Олесь.

А як схилилась вона перед лісником молодим, то поплив світ перед очима їй. Бо навколо — темінь-темінь. Знайшов Олесь її губи, що ще вчора не всолодився цілувати їх. І до ранку, до ранечка туманного насититись не міг. А потому вона вишмигнула з сторожки та в прохолодну сивінь. Відсторонювала легенько сотні чіпких ялинових гілок-крил. І згадувала його розповідь:

— Вона хотіла до Парижу. Вона марила тим містом. Уві сні не раз підносилась на вершечок Ейфелевої вежі, сідала там на хвильку горлицею білою. Але тьмяні від сліз меланхолійних хмар залізні поручні були слизькими. І вона падала… падала донизу. Не допомагали їй крила. Бо що то легкі пір’їни проти важко вихору? Одного дня вона долетіла до землі і не прокинулась. І земля чіпкими обіймами вчепилась в її вичахле в від хвороби й безсилля тіло.

Я ще встиг приїхати до лікарні, забігти в палату, припасти до її грудей, де вже клекотав вулкан смерті.

Вона відкрила очі і подивилась на мене журбою листопадового неба. Потім прошепотіла:

— Олесю, де мої крила?

Я не знав, що сказати їй, але, оговтавшись по хвилі, мовив:

— Кохана, не журися… Ти вже завтра матимеш крила…

— А сьогодні? Вже вечір і я