Анатолій Птіцин - Не гальмуй!

Далі вони вирушили разом. Однак знову не дуже довго чи дуже недовго — просто не знаю, як правильніше визначити той відрізок шляху. Не минуло й чотирьох хвилин, як усій компанії знову довелося зістрибувати. Ця машина також повернула. Знову їм довелося чекати попутної. Ну справді, ви ж бо розумієте, не всі машини на дорогах України прямували в Браницю. Навіщо в Браниці стільки машин?

Нарешті їх нагнав простець Тиша у малесенькій машині, і всі пересіли до нього. Тісно, зате тепло.

…Послухайте, то та машина таки довезла їх до чумачків під Браницею? Відповім одразу — ні! А все через брусничного гнома Брусниця і Колобоню Корочку. Брусничний гном Брусниць і Колобоня Корочка звалилися товариству на голову, коли авто нагнав запилюжений самоскид. Їх упізнати всі. Колобоня Корочка була найстарішою дорожньою гномочкою — такою старою, що ніхто навіть не знав, скільки їй років. А брусничний гном зазвичай вигадував щось таке й сяке, до чого жоден інший гном ніколи не додумався б.

Дивна то була парочка: Колобоня Корочка й Брусниць. Усім одразу засвербіло дізнатися, чому це вони разом подорожують і куди? Проте нові попутники поводилися підозріло й трималися осторонь. Вони були такі заклопотані, що на Боженину грамоту навіть дивитися не схотіли. Така незрозуміла поведінка не могла не заінтригувати допитливих гномів. Усі, хто супроводжував Гролика, вмить забули про грамоту й почали чіплятися до Брусниця й Колобоні Корочки, вимагаючи негайно розповісти народу, куди вони прямують і що приховують. Певна річ, ті недовго відкручувалися (брехати взагалі не в звичках дорожніх гномів).

Виявилось, що брусничний гном Брусниць і Колобоня Корочка прямували зовсім недалеко. В одну місцинку. По дорозі. З’ясувалося, що зовсім поруч — трохи далі, у березовому гаю, розквітла всіма барвами веселки березова чага.

Той, хто не знає, що таке чага, — нічого не зрозуміє, а той, хто знає, — негайно почне зі мною сперечатися:

— Ти що? — скаже той, хто знає все про березу та чагу. — Хіба чага квітне? Аж ніяк.

Чага не квітне так, щоб ми, люди, це бачили. Чага квітне так, що ми цього ніколи й нізащо не побачимо. Однак дорожніх гномів ми також не бачимо. А вони не тільки бачать, як квітне чага, а й відчувають блаженство від її пахощів та нектару.

Можете мені повірити, всі одразу кинулись слідом за Колобонею Коронкою і гномом Брусницем, котрі вже, виявляється, приїхали й уже виходили. Гай був поряд.

Гноми повискакували з машини, і той гном, що саме роздивлявся грамотку від Божени, теж не став затримуватись у авто, аби повернути її Гролику. Гролику нічого не лишалося, як вискочити вслід за усіма…

Місця для милування чагою вистачало для всіх.

Березовий гай був величенький, і чи не на кожному п’ятому дереві квітла чага. Все навкруги сповнювали чудові пахощі. Гноми повидиралися на дерева й насолоджувалися.

Усі насолоджувалися — і тільки дорожній гном Гролик носився між деревами й шукав свою грамоту від Божени. Гролик був у розпачі — грамотна пропала, як не було. Він так переймався цією втратою, що навіть не попив цілющого нектару й не помилувався квітами. Добре, що шляховичок пригостив його нектаром та пилком. Але розрадити Гролика могла тільки грамотка.

У восьминіжки Сежелен грамотки не було. У чоловічка-нігтик теж не було і, певна річ, її не було у шляховичка Добриньки. А Колобоня Корочка взагалі ніякої грамотки не знала й знати не хотіла. Так само, як її знайомий брусничний гном Брусниць. І, безперечно, грамотки не було в шляховичка Добриньки. Він би точно притримав її для гнома Гролика. Він уже сказав про це з берези своєму другові гному Гролику двічі своїм звичайним голосом і двічі — внутрішнім.

Добринька прагнув, щоб гном Гролик йому повірив, тож він зібрався сказати йому про це втретє й навіть відірвався був від квітки, підняв голову та…

Те, що сталося із Добринькою та іншими гномами далі, вимагає окремого й детального пояснення. Бо те, що сталося — це не іграшки, це речі серйозні. Дуже серйозні. І трапитися вони можуть з кожним.

Добринька хотів допомогти гному Гролику, який переймався пропалою грамоткою від Божени, та саме в цей час йому трапився на очі один із пеньочків посеред березового гаю. Незадовго до цього там зупинялися перепочити Великі. Які Великі? Звичайні Великі — люди. Була в них така звичка зупинятися край дороги й смітити, — тобто по-їхньому, їсти, пити й відпочивати.

Шляховичок Добринька кинув випадковий погляд з берези у той бік, і язик у нього прилип до горла. Але не тому, що чаговий нектар був такий липкий, а зовсім з іншої причини. Протилежної. Язик шляховичка Добриньки прилип до горла від жаху. З внутрішнім голосом теж діялося щось недобре. Внутрішній голос шляховичка Добриньки зашипів від жаху. Майже нечутно.

То й що?

Як це «що»?

Подивився шляховичок Добринька на засмічений Великими-відпочивальниками пеньок березовий і язика проковтнув з переляку.

Так не буває!