Галина Бабич - Тюті

слово, місце нової роботи — Інститут геології Академії наук Української РСР. Перші дні, йдучи коридорами інституту, відчувала, як калатає серце. Якась особлива атмосфера виповнювала їх. "Що воно таке? Чому воно бентежить мене, зачіпає за душу? Може, тому, що тут багато чоловіків? А жінці "у свої-то роки", як казала досвідчена сусідка, давно хочеться заміж? Стоп! Та тут же самі геологи та географи, тютьо". Відчула, як запалали щоки. Стало соромно за себе. "Ти чого прийшла сюди? Чи не шукати відповіді на виклики підсвідомості щодо вартості власного існування, як особистості?! То й шукай. Уперто, настирно, сумлінно. Набравшись терпіння. Уяви собі, що ти розплутуєш клубок вовни. Якщо станеш квапитися й дратуватися, нитка рватиметься. А терпелива, урівноважена жінка розплутує повільно, не рвучи жодної нитки. Отже, робота передусім. І над усе".

Мені подобалося працювати в Інституті. Сучасна видавнича техніка. Ділова обстановка, інтенсивний ритм і переважно чоловічий колектив. Ось тільки термінологія: антропогенові відклади, палео-морфологічний аналіз, геоморфогенеза, палеогеографія. Але що то за проблема! Візьми в бібліотеці словник геологічних термінів і заглядай у нього. Як оце зараз я й роблю. Людина має голову не для того, щоб раз у раз обертати її назад. А для того, щоб думати і йти вперед. Отож, попри всі негаразди, тільки вперед, Поліно Олександрівно!

— У нас тут хтось новенький?

— Не новенький, а новенька, — відко-ригувала я, не зводячи голови.

— Резонно. Але хіба це привід гніватися?

"Голос !.. Що це? Галюцинація? Сон?

Слухова аберація?!.."

То був голос геолога Василя Садикова! Багато що в людині може змінитися з роками: посивіє чуприна, з'являться зморшки довкола очей, зміниться хода... А голос залишається тим самим...

Це був він. Не можна сказати, що зустріч була бурхливою, чи занадто емоційною. Скоріше діловою. Запитання — відповідь, запитання — відповідь. Про Колосовську — жодного слова. "Любить!.. А хіба може бути інакше?" Тепер Василь Садиков — доктор геологічних наук, професор столичного університету, де читає курси загальної геології та геоморфологічного картування. Читає і за кордоном. Отже, успішний, публічний і моложавий чоловік. А головне — директор наукового інституту, де я працюю. "Слава Богу, хоч в одного добре склалося!" Своїм жіночим нутром я відчула, що він не одружений. "Алю досі любить", верзлося в голові.

Робота і транспорт (мешкала я там же у Вишгороді, в бабиній хаті) забирали весь час, і погані думки навідувалися рідко. Трохи закрадалася заздрість, що Садиков і досі любить Колосовську. "Та що це ти?! Заміжжя тобі, жінко, мариться?! "Лис у господаря курей не краде. У подруг коханих не забирають", — нагадала собі, щоб тримати моральну планку. — "На всякий випадок теба напам'ять вивчити тему докторської дисертації Садикова. Воно, щап-равда, важко, а треба, щоб ненароком колись при ньому й зронити: "Регіональний палеогеоморфологічний аналіз давніх похованих рівнин Українського щита та Во-лино-Подільської плити". Хух!"

— Якщо маєте бажання, я запрошую вас.

— Куди?

— На чай. Після роботи. У моєму кабінеті.

Саме таким має бути кабінет у Садико-ва. Книги, преса — скрізь: на столі, на підвіконні, у шафі. Окрема величезна шафа з камінням. Це не шафа, це — музей. Чаї — різні, і всі дорогі. І цей "Чай" був діловим: запитання — відповідь, запитання — відповідь. І тільки, коли секретарка, заносячи чайник з окропом, несамовито крикнула комусь: "Ти чого прешся, тютьо? Не бачиш кип'яток у мене!" — ми з Садиковим так зайшлися реготом, що секретарка зніяковіла. А ми, наче заведені, ще не раз поверталися до цієї несподіваної оказії. Відтоді у наших стосунках настало якесь потепління, хоч не було мовлено жодного слова, що провіщало якусь переміну. Але в мене з'явилася надія. Утім вона зникла так само швидко, як і з'явилася.

На порозі хати баби Варки у Вишгороді стала Аліна Колосовська. Отак, як уже багато-пребагато років стоїть на бульварі Шевченка відомий пам'ятник.

— Полю! Ку-ку! Кинула все: Америку, свого другого чоловіка, роботу прес-сек-ретаря в посольстві; купила квартиру в Києві і, як бачиш, я тут, — виклала на одному подиху.

— Оце так комедія. А комедія без сміху, однаково, що весілля без музики, — зреагувала я і пригорнулася до подруги.

Ми пробалакали цілу ніч, а паузи заповнювали піснею:

Тихо над річкою в ніченьку темную, спить зачарований ліс. Ніжно шепоче хтось казку таємную, сумно зітха верболіз.

— Пам'ятаєш, Алю, як ми на конкурсі художньої самодіяльності її виспівували. А коли ведучий оголосив: "Українська народна пісня "Над річкою", у залі озвався голос нашого однокурсника Володі Житника: — А слова до цієї пісні написав український поет і прозаїк Спиридон Черка-сенко.

— О. то був розумака! До речі, де він тепер?

— Світило в Києвомогилянці. Відомий поет.

— Воно й логічно. Не цінували ми своїх одокурсників, тюті, — додала скрушно Колосовська.

Під ранок заснули знеможені. Добре, що була якраз неділя, не треба нікуди поспішати, можна робити все, що заманеться, навіть дурниці. І я таку дурницю устругнула.

— А ти знаєш, я працюю в одному інституті разом із Садиковим. Він — наукова знаменитість, національна гордість. І не постарівся, — вибовкала я Аліні.

—