Галина Бабич - Тюті

А поет Федька чіплявся до Зої: "На біса вони тобі здалися ті канадські заблуди. Заріжуть, тютьо".

"П'ятниця. Без комсомольського бюро, без зборів і обговорень відраховано зі складу студентів Тетяну Віяр".

Примітка: Якщо вже когось відраховувати, то краще б Цубу (хоча і його шкода). А Таню...

"Неділя. Народ на танцях, а ми тужимо. Усі разом за Танею, а я ще й за Аліком. Ми з ним дружили з першого класу. Про це знала вся вулиця, на якій ми жили і виросли у Вінниці, школа, де ми навчалися в одному класі. Пам'ятаю, як на випускному вечорі ми відірвалися від своїх і пішли... Дві смішні рідні тіні — в нікуди. Він не зводив очей з мого обличчя, на яке впали, я це фізично відчувала, перші промені сонцесходу. Поглядами ми присягалися одне одному у вічному коханні. "Я переживаю такі щасливі дні, які Бог приберігає лише для своїх святих", — знаєш, чиї це слова? Гьоте. А я під ними розписався б власною кров'ю", казав, наче присягався Алік. Тепер тужу. А чи допоможе?"

Примітка: Алік був з письменницької родини, що жила нині у Києві. Чи не тому Клавчина печаль була ще гіркішою?! Щоб заспокоїти Клаву, я процитувала їй не своє: "...Темрявою можна зобразити сліпуче світло, а сміхом передати найчорні-шу трагедію"... Чи допоможе їй?

І ось він, нарешті, червень 1960-го року. Ми покидали університет, гуртожиток і першокурсника Макизьона. Покидали з сумом і тугою, а також з великими надіями на майбутнє. Ми не лише стали старшими, ми стали іншими. Ми з жалем відзначали, що між нами не стало тієї зворушливої гармонії, яку ми відчували п'ять років тому. Але й розуміли, що інакше й не могло бути, бо всі ми еволюціонували, але кожен на свій лад. Хіба не мало позначитися на кожній з нас те, що з нашого кола доля вирвала Аліну Ко-лосовську, Тетяну Віяр, Василя Садикова і геологів загалом. Нелегко Клаві Доцик шукати загадкові зоряні світи після розбитого першого кохання. Але ж "сміхом можна передати і найчорнішу трагедію". Тож, вперед і тільки вперед, тюті! З улюбленою студентською, хоча й російськомовною:

Мы юность милую везем из Киева, друг, на прощанье не грусти, с такой профессией и звонкой песнею всю жизнь прийдется колесить. Девчата нежатся, а хлопцы режутся на чемоданах в дурака. И сквозь Днепра туман, с крестом, от счастья пьян, Владимир пляшет гопака.

Дороги наші розійшлися. Зрідка писала Зоя. З червоним дипломом їй запропонували не Київ, не аспірантуру, а вчительську посаду в Кримській області. Потім замовкла. Спочатку озивалася й Клава Доцик. Богу дякувати, вдруге закохалася і, здається, назавжди. У кого б ви думали? У Федю, нашого поета. Вони побралися й переїхали до Вінниці. Клава — в музеї Михайла Коцюбинського, а поет, перебуваючи у постійному натхненні, пише не тільки вірші, а й прозу. А я повернулася до баби Варки, яка після побудови Київської ГЕС, переселилася у Вишгород. Стала до праці коректором у редакції районної газети. Вишгород — не Ка-сатовичі, де я зростала, де дітьми купалися у Дніпрі. Але близько і до Дніпра, і до Касато-вичів, які раз у раз озивалися до нас із глибин нелюбого нам моря.

Після чорнобильського вибуху і смерті баби Варки мене несподівано одвернуло і від моєї "районки", і від самого Вишгоро-да. Не давали спокою як у день, так і уві сні депресія, сумніви щодо цінності й важливості моєї коректорської діяльності, як наслідку напруженого (попри всі дрібниці) п'ятирічного університетського навчання, вартості власного існування як особистості. А тут ще сусідка:

— Поліно Олександрівно! Чого це ви ото все сидите. як ріпа на грядці у покійної баби Варки? Заміж давно пора.

— Я не сиджу, я перебираю.

— Еге ж, моя голубонько, у ваші-то роки не перебирають, а хапають те, що погано лежить. Це я вам кажу, як жінка з досвідом.

Після смерті моєї єдиної рідної душі, любої баби Варки та після слів "досвідченої" сусідки ви б заснули? Отак і я. Уперше за багато років перебираю подумки гуртожиток, лекції, дівчат, надто Колосов-ську з Садиковим. Нічні думки каменем лягають на душу. Я бездоганно, не даючи нікому приводу сумніватися, продовжувала виконувати свою коректорську роботу. Та ні коректура, ні бабині грядки не приносили задоволення. Вабив Київ. Притягував, мов магнітом. "А хто, власне, тобі заважає?! Півгодини двадцять другим номером автобуса, і ти там.

Як казала подруга Колосовська, я таки "тютя". Приїхала до Києва шукати роботу, а сама, мов причмелена, подалася на Воло-димирську гірку. Наче у Вишгороді бракувало мені такої панорами. А бракувало! Бо нема того присмаку, тої енергетики. А ще того, що має назву "традиція".

Уже ні з чим збиралася вертати додому і раптом, наче прокинувшись, побачила те, на що практично ніколи не звертала уваги — оголошення: на стовпах, деревах, стендах, стінах установ, підземних переходах, у метро. Де їх тільки немає! І чого в них тільки немає... Та ось же воно: "ПОТРІБНІ КВАЛІФІКОВАНІ: коректор, перекладач з англійської, геодезист". Адреса і телефон. Роздумів не було багато: "Коректор" ? — Це ж я! "Кваліфікований" ? — Тим більше!" Одне