Лідія Віріна - Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

у хаті. І в

щоденнику у Віті поганих оцінок.

З своїх шкільних повоєнних років знає Наталя Іванівна, що

вчитель — найперша особа в дитячому житті. Класами для них

правили кімнати у випадкових, пристосованих під школу

будинках, розкиданих по всьому Чорнобилю. Яка бідність і

холоднеча була в них.... Вчителі, батьки, а з ними й учні

переправлялися поромом по той бік Уші, копирсалися серед

залишків військових укріплень. Багато чого знаходили для

ремонту і обладнання класів, ставала в пригоді будь-яка

знахідка: цеглина, дошка, замок, алюмінієва поличка. Подорожі

були корисні, проте небезпечні. Рови, окопи ховали в собі

снаряди, патрони, зброю. «Обережніше!» — благали дорослі

дітей. А тим не було лячно. І не через пустотливість не відали

страху. Хіба в нестатках пустуни зростають? Всілякі страхи

відступали, коли поруч учитель. Учителя дітлахи вважали

добрим, всемогутнім чарівником, здатним перемогти будь-яке

лихо. Кожного вчителя.

Віра Романівна колись переказала єгипетську молитву:

«Збережи фараона, матір, учителя. Фараона, бо так треба, матір, бо дала життя, вчителя, бо зробив це життя людським».

Робити життя людським... Хіба є більше щастя, ніж побачити

Володика вчителем? Павло Панасович теж вірить: покликання

Володі в цьому.

Одного батьки не знають: що саме викладатиме син в школі?

Змалку порався з батьком біля вишень, бузку, півоній. Обидва

захоплювалися щепленням. Має нахил до біології. Але ж і до

мови, літератури. Учні, їхні батьки перед іспитами насамперед

через твір тремтять. Наймають репетиторів, вишукують знавців

по шпаргалках... А Володик сідає за стіл і пише, наче не

потребує це від нього жодних зусиль.

Грицько твердо вважає, що небіж має вступати до

політехнічного. Справді, у Володика неабиякі здібності в

радіотехніці. Складає схеми, збирає по них оригінальні

радіоприймачі. В політехнічному математика з фізикою

знадобляться.

Мати терпляче повторює:

— Підеш до математичного класу? Цікаво тобі?

— Обов’язково, мамо. Дуже цікаво!

Зразу ж і переводить розмову:

— А зараз ми з Вітею до Льоні, добре? Віра Романівна

показуватиме слайди з мандрівки до Паустовського.

До Паустовського — означає: до Копані. Там колись жила

тітонька Віра — родичка майбутнього відомого письменника, він

в юності до неї наїжджав. Мабуть, звідти потрапив репетитором

до чорнобильського маєтку відставного генерала, щоб готувати

до іспитів його сина-неука. Виходить, тій Копані треба

завдячувати, що склалися у Паустовського колоритні

чорнобильські враження, стали для нього поштовхом до першої

спроби писати в прозі. Один з розділів його «Золотої троянди»

так і зветься: «Перше оповідання». Дія відбувається на початку

сторіччя в Чорнобилі.

Старшокласники з вчителькою задумали свою мандрівку три роки

тому. Льоня з Володею перейшли до шостого класу і вважали, що

цього вже цілком досить, щоб з усіма вирушати. Лишилися вдома.

З набридлим присудом: «Замалі». Щоправда, Віра Романівна

сказала заспокійливо: «У вас стільки всього попереду! І Копань

побачите!»

На слайдах відтоді бачили Копань не раз. Сьогодні на

хатньому кіноекрані постане вся мандрівка, і можна буде

нарешті як слід уявити її!

...Усі чотири човни пливли повільно. І не тільки тому, що

проти течії. Дев’ятикласники, екіпаж річкової «флотилії», прощалися з шкільним роком. З самого початку шкодували: мандрівка має скінчитися. І не хотіли наближати ту мить. Було

їх двадцять, двадцять перша - Віра Романівна.

Мали при собі намети, а ще «добові», видані директором школи

«на провіант» з розрахунку п’ятдесят копійок кожному. Над

«флагманським» човном лопотів на вітрі «прапор рожевих мрій».

З одного боку намалювали на полотнищі сонце, з іншого — дві

гітари.

За сімдесят кілометрів, на березі Уші, їхня перша пристань —

Замошшя. Звідти ще трохи пішки - і буде Копань, хутір родички

Костянтина Паустовського.

Вечір торкнувся хвиль, розсипав по них зорі, береги звів

майже воєдино. Перепочинок. Нікому не хочеться юрмитися коло

звичайного вогнища. Всі вдивляються в давнє, минуле — і в

нічну Ушу. Притягли звідкись стовбур сухої верби, підмостили

трави, посідали. Пахне м’ятою. Тиша. Чотири дівчини, шістнадцять хлопців заворожені розповіддю про сузір’я Оріон.

Голос учительки впав майже до шепоту. Відтак помовчали. Затим

неголосно заспівали: «Там, вдали за рекой!..» У них часто так

у мандрівках: перепочивають, щось обговорюють, раптом — пісня.

Вчительку зворушувало: «Ніхто ж не підказував, не нав’язував.

Пісні у всіх в серці».

— А давайте, мої мандрівнички, напишемо кожен свою пісню, відтак виберемо для всіх спільну, найкращу. Згода?

Непевні голоси відгукнулися: «Згода...» З тим розійшлися по

наметах.

Вранці позирають дівчата та хлопці одне на одного — не

вийшла ні в кого пісня. А тут хтось біжить до наметів від

лісу: «Там таке озеро, таке озеро...» І справді, неподалік

озеро-красень. Вода як кришталь, білі лілеї. Ніби різблені

берези і дуби вартують ту красу. Не пригадати, хто проронив

перші рядки:

Де дуби передковічні,

калина у цвіті,

Де незнаних пташок

стоголосий рій,

Блисне озеро дивне,

найпрекрасніше в світі,

Я назву його Озером світлих мрій!

Потрібна музика! Де гітари? До Копані йшли з новою піснею.

Старий чередник здивувався запитанню про колишній панський

будинок. Але стежку показав. З лісової гущавини виринають дві

трояндові алеї. Жодного сліду будівель, здичавілий сад. А

троянди квітнуть: якось благально, сиротливо в цій самотині.

Обережно вирвали по одній квіточці. Кожен мовчки думав про

цю землю, де нечутними тінями блукають зниклі людські долі.

Невже людина зникає без сліду? Чи довго квітнутимуть оці

троянди? Навіщо жили ті, хто їх висаджував, плекав, милувався

ними?

На ранок мали дістатися Чорнобиля. До пізньої ночі пливли, вишукуючи найвиразніші кадри для слайдів. Призахідне сонце

віддавало землі останні промені. Молоденькі осики збігали з

пагорба до річки, на горі палав вогнищем велет-дуб. Хтось з

дівчат промовив: «Гарне місце, щоб скласти присягу». Хтось з

хлопців знизав плечима: «На вічне кохання?» Дівчата вже зникли

в наметі. І з’явились на пагорбі знову. Звучить клятва:

— У цей літній день перед лицем ясного сонця, синього неба, чистої річки й зеленого лісу, перед лицем всього нескінченного

світу присягаюсь ніколи не забувати, що основний закон природи

вчить нас віддавати все, що можеш, для спільної справи, для

життя інших!

Як не було б мені важко, ніколи не дозволю собі брехні, підлоти, жадібності, егоїзму.

Присягаюсь!

Вчителька вимовляла це разом з усіма. І зараз, через три

роки, повторює для дітлахів, які поназбиралися до хати, заворожено дивляться і слухають. Подорожував до Копані

фізичний гурток — майже весь тодішній дев’ятий клас. Тепер, перед початком занять у новому дев’ятому, навмисне запросила

на кіноперегляд: адже в клятві відбився один з найістотніших

законів буття. Віддавай — і ти будеш найстійкішим, найбагатшим.

— Це не