Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

дому до Вісли не далі, як он до того шосе. Я ціле літо ходив до Кузні на другий берег по камінцях, бо через міст довше. Може, тільки весною, після дощів, але й то Вісла не така широка.

Кожен пам'ятав Віслу по-своєму, для кожного вона була інша, а водночас і така, як у пісні. Що її нагадувало? Може, сосни, може, пісок, вкритий зараз снігом, чи високий, підрізаний течією протилежний берег, А може, просто за той час, відколи сюди прийшли солдати в польових кашкетах з орликом, сама земля иостач ралася стати подібною до Польщі.

– То, виходить, ми вже танкісти – присягу прийняли.

– Солдати – це правда, а танкісти… Коли, нарешті, нам дадуть ті танки?

Шарик то бігав, качався в снігу, а це, випрямившись, наїжив шерсть і нашорошив вуха.

– Що ти там зачув?

Собака коротко загарчав, але все ще стояв нерухомо.

– Стривай, – Єлень нахилився, приставив долоню до вуха.

Здалеку до них долинуло спочатку немовби легке тремтіння землі, яке не вщухало і весь час ближчало. А потім уже цілком виразно почули стугоніння, крізь яке ясно пробивався металічний звук. Солдати повернули від річки на пагорбок. Собака, наїжившись, обережно йшов за ними.

Гуркіт дедалі дужчав, долинав уже од лісу, через який бігла дорога в табір, і раптом обидва помітили, як за стовбурами дерев майнуло щось низьке, довгасте, нахилене вперед. І одразу ж на поле, розбризкуючи сніг, вискочив танк, за ним – другий, третій, п'ятий… Ішли вони на короткій відстані один від одного, схожі на слонів, які, витягнувши хоботи вперед, прямують в атаку.

– Танки…

– Танки!

Обмінявшись цією оригінальною думкою, Янек і Густлік рвонули з місця й навпростець кинулися до табору. А пес подався попереду. Бігти по мокрому снігу було важко, вони добряче захекалися, поки перетнули поле, і вже не бігли, а швидко йшли. Ще здалеку побачили генерала: якийсь чоловік щось доповідав йому. А потім той чоловік одійшов і прапорцями почав сигналізувати машинам, які стояли на дорозі.

Знову застугоніли мотори, й танки повільно рушили, мов слухняні тварини повзли між дерев, розверталися на місці й рівним рядом ставали один біля одного.

Коли Янек і Густлік підійшли ближче, останній танк став у ряд і вимкнув мотор. Пахло мастилом, спрацьованим газом і землею, перемішаною з снігом. Подекуди біля машин стояли люди в темно-синіх, підперезаних шкіряними поясами комбінезонах поверх ватянок.

– Танки…-мовив Янек.

– Танки! – як луна, відповів йому Густлік.

Шарик, який ніколи в житті нічого подібного не бачив, стояв за кілька кроків збоку, про всяк випадок сховавшись за сосну. Настовбурчивши шерсть на спиві, він насторожено принюхувався. Кос і Єлень підійшли до найближчої машини, уважно оглядали її, мацали броню.

– Обережно, бо поламаєш.

Із-за машини вийшов стрункий смаглявий чоловік з світлими кучерями; в руці він тримав чорний ребристий танкістський шолом з довгим кабелем, що закінчувався штепселем. Під комбінезоном, розстебнутим біля шиї, хлопці побачили мундир радянського офіцера.

– Ви будете з нами, товаришу?- запитав Густлік. – Чи тільки танки привели?

– Привели і, якщо вдасться, то проведемо їх аж до самого Берліна. Такий наказ. Я вийшов із госпіталю, хотів повернутися до своєї частини, а тут мені кажуть: «Ви, лейтенанте, Василю Семен, будете союзників учити». – Він несподівано засміявся весело, голосно і, знайомлячись, подав їм руку.

Називаючи свої прізвища, Янек і Густлік здивовано помітили, що в лейтенанта одне око синє, а друге – чорне, як смола.

– Вчитиму вас, – вів далі лейтенант. – А може, ви самі краще за мене зможете.

Всередині машини щось грюкнуло, скрипнуло, і через люк спереду танка став висовуватися механік. Спочатку показалася голова, потім замурзане обличчя й, нарешті, плечі. Тої ж миті Шарик весело гавкнув, підбіг до танка і, спираючись передніми лапами на броню, лизнув танкіста в обличчя.

– Що за порядки, хай йому чорт! З самого початку мене в польській армії цілують собаки. У нас в Грузії…

– Григорій! – вигукнув Янек.

Танкіст обернувся і невпевнено глянув на нього.

– Так. Я Григорій Саакашвілі. А ти хто?

– Собака тебе впізнав, пам'ятає, як ти йому цукор давав, а ти не впізнаєш мене?

– Янек! Товаришу лейтенант, я ж його знаю. Це мій товариш. Ми билися з ним, добре билися, аж поки з'ясували, що це війна і його, і моя.

– Гора з горою не сходиться, як то кажуть. А люди… – мовив офіцер і, знову весело засміявшись, додав: – Але я нічого не розумію.

– І я теж, – погодився з ним Єлень.

Янек коротко поясняв, а дотім Саакашвілі повторив те саме докладніше й яскравіше і ще розповів, як його взяли в армію, послали на завод, щоб навчився водити и ремонтувати танки, як, нарешті, зробили таку чудову машину, що, на загальну думку, її можна було довірити тільки водієві-механіку Саакашвілі. А коли побачили, як він їздить на цьому танку, то сказали: «Від Камчатки до Тбілісі ніхто не може так гарно водити танк. Хай наш Григорій їде з цим танком до поляків і покаже їм, що вміє».

– Я з тобою, Григорію, буду в твоєму екіпажі. Не заперечуєш?

– І я теж з вами, – додав Єлень.

– А що про це думає командир машини, вас не цікавить? – втрутився лейтенант. – Я ще не знаю, чи підійдете ви для екіпажу, чи сподобаєтесь мені. Ви повинні показати, що вмієте. Саакашвілі, як він уже сам сказав, – водій першого класу. Покажи їм, Григорію, своє вміння.

– Із шпилькою? Лейтенант кивнув головою.

Механік скочив у машину. За мить він через відкритий люк подав Семену великий іржавий цвях завгрубшки з півпальця і завдовжки як долоня. Лейтенант узяв цвях. Єлень і Кос зацікавлено дивилися яа нього. А лейтенант підійшов до сусідньої сосни й встромив цвях У кору.

– Відійдімо трохи вбік, – звернувся він до своїх нових знайомих. І, обернувшись до танка, гукнув: – Готово! Не забудь повернути башту.

Люк, грюкнувши, закрився. Якусь мить було тихо, потім зашумів стартер і загурчав мотор. Башта, покірна невидимій руці, легко повернулась і спинилася так, що дуло гармати дивилося назад. Мотор загуркотів трохи голосніше, гусениці здригнулися, і танк, набираючи швидкість, рушив прямо на дерево.

– Зламає! – скрикнув Єлень.

Ні, не зламав. Біля самісінької сосни машина загальмувала, стукнула з розгону бронею об цвях і силою тридцяти тонн втиснула його в дерево, мов у масло. Потім заколихалася, рушила назад, чемно відійшла на своє місце й порівнялася з іншими.

Сосна ще тремтіла, з неї сипався сніг і