Анатолій Наумович Рибаков - Постріл

це чудово! Ти ходиш зі мною на перегони — невже тільки заради виграшу?

— Ну що ви! — Юрине обурення прозвучало не дуже натурально.

— Мене на перегонах захоплює передусім видовище. Люблю коней, їхній біг!.. — правив своє Валентин Валентинович. — Тоталізатор для мене не гроші, а саме гра, азарт, ризик, радий виграшу, навіть мізерії… І подарунки під ялинкою копійчані — а скільки радощів! Сюрприз, несподіванка, знак уваги…

Поета, котрий завивав про Африку, змінив інший, в сорочці навипуск, у личаках, онучах; читав щось про село, тихо, задумливо. Що саме читав, не було чутно.

Валентин Валентинович глянув на Юру.

— Можеш зробити мені послугу?

— Яку?

— Так друзям не відповідають. Якщо друг просить зробити послугу, йому відповідають: будь ласка, яку завгодно!

— Будь ласка, яку завгодно! — усміхаючись, повторив Юра.

Валентин Валентинович вийняв з внутрішньої кишені піджака пласку коробку, обтягнуту сап'яном. У її заглибленнях виблискували інструменти для манікюру: ножички, щипчики, пилочки.

Милуючись набором, Валентин Валентинович сказав:

— З Парижа, останнє досягнення косметичної техніки. Хочу презентувати Ользі Дмитрівні. Але як це зробити?

— Подаруйте.

Валентин Валентинович поморщився:

— Це неможливо: вона не візьме. Потрібне саме те, що ми з тобою говорили, — гра, весела гра, в цьому весь сенс. Потрібен сюрприз, щось таємниче, загадкове. Ти буваєш у них, поклади це непомітно на трельяж Ользі Дмитрівні.

— Я?! — Юра був приголомшений. — Це неможливо…

— Чого?

— Я зрідка буваю в Люди, і завжди хтось є вдома, хоча б та ж Люда. Як я пройду в спальню Ольги Дмитрівни? Простіше попросити Люду.

— Ні, — розчаровано проказав Валентин Валентинович. — Люда так само відмовиться, як і її мама… І потім губиться гра, пропадає ефект… — Раптом він пожвавішав: — Слухай-но! Я бачив, як хлопчаки лазять пожежною драбиною, вона якраз біля вікон Зиміних. Удень квартира порожня. Микола Львович на роботі, Люда й Андрій в школі. Ольга Дмитрівна йде в магазин, на базар, у перукарню. Отож можна вибрати час… Піднятися драбиною, влізти у вікно, покласти коробку. Га?

— Чудовий план, — погодився Юра, — але хто його здійснить?

— Як хто? Ти!

— Я?! — Юра зовсім сторопів. — Але ж удень я так само в школі або на фабриці.

— Ти боїшся! Боїшся піднятися драбиною. Сьогодні на моїх очах Миша Поляков піднявся на дах, та ще й з жердинами в руках, з дротом для антени на шиї. Ось у чому їхня перевага — вони знають, чого хочуть, і добиваються свого. Ти боїшся Вітьку Бурова, а він ні. Він захистив бідолашного Андрія, а ти не рушив з місця. І ти сподіваєшся виграти в них життя? Ні, голубе, ти його програєш, танцюватимеш кінець кінцем під їхню дудку, бо сила в них, а не в тебе.

— Тисячу разів піднімався по цій драбині, — збрехав Юра, — але не можу піти зі школи.

— Ти нічого не хочеш для мене зробити, — . розчаровано мовив Валентин Валентинович. — Прекрасно, так і відзначимо. Дуже добре, прекрасно. Я сам залізу крізь вікно и покладу набір.

— На очах усього будинку?

— Я закоханий і ладен на будь-яке безглуздя, — капризно сказав Валентин Валентинович. — Я хочу вписатися в стиль цієї родини. Цей стиль — добра й цікава гра.

Елен і циркачі підвелися й рушили до виходу. Валентин Валентинович провів її задумливим поглядом і сказав:

— Ради неї Миша заліз би на Ейфелеву башту.

— Ви глибоко помиляєтесь щодо Миші і коли-небудь у цьому пересвідчитеся.

— Що ти маєш на увазі? — сторожко запитав Валентин Валентинович.

— Нічого конкретно… Ви самі щойно сказали, що він вам не подобається, а тепер вихваляєте.

— У всякому разі, якби він був моїм другом, він би мені не відмовив; піднявся б драбиною й поклав набір.

— Може, попросити когось із хлопців у дворі? — запропонував Юра.

— Довіритися Вітьці Бурову? Показати йому дорогу в квартиру Зиміних? Ти розумієш, що говориш?

— Та я шукаю варіант, — відказав Юра.

Валентин Валентинович ляснув себе долонею по лобі:

— Еврика! Ти казав, що в школі зберігаєте свої речі в ящиках.

— Авжеж, у таких клітках, вони стоять у коридорі.

— Отже, в клітці лежить і Людин портфель?

— Авжеж.

А в портфелі ключі від квартири? Залізти в чужу клітку, взяти ключі, ввійти в чужу квартиру, — ні, на це він не піде нізащо!

— Я не розумію.

— Боже мій, так просто, — нетерпляче правив своє Валентин Валентинович. — Візьмеш ключі, передаси мені, я за годину все зроблю, покладу набір, поверну тобі ключі, ти їх покладеш знову в портфель — і розв'язано проблему.

Юра полегшено зітхнув: у чужу квартиру йому не доведеться заходити… І все ж красти ключі… В коридорі завжди хтось є.

— А що буде потім? Адже Зиміни з'ясовуватимуть, як до них потрапив набір?

— Ну, це вже дрібниці! Щоб була цілковита ясність, я прив'яжу до коробки дві квітки. Зиміни все зрозуміють, у них є почуття гумору, почуття гри. І вони не будуть з'ясовувати, як і яким чином він потрапив до них.

— А якщо все-таки будуть?

— У такому разі я неминуче буду викритий, — весело оголосив Валентин Валентинович.

— І що тоді?

— Отоді й скажу, що піднявся пожежною драбиною. Це виглядатиме дуже весело й романтично. І прихилить до мене й Люду й Ольгу Дмитрівну. І, можливо, розчулить черстве серце Миколи Львовича.

14

Відкрити чужий портфель, узяти ключі від чужої квартири…

Блазенська витівка, ідіотське дивадцтво… Задля чого? Люда не піде за нього заміж, навіть якщо він оселиться на цій пожежній драбині. «Закоханий, здатний на безглуздя, гра…» Дивно чути це від такої людини! Кретинізм, соплі, сентименти! А може, й не сентименти?! І нема особливої закоханості?! Потрібна не Люда, а Микола Львович, потрібна не дружина, а мануфактура. Хто він такий, по суті? Ординарний постачальник, хоч і є лоск, шик, респектабельність; плебей, хоч і вимовляє це слово з іронією. «Сюрприз» — слово із Замоскворіччя. Принеси! Утни якусь банальність — для ваших чарівних пальчиків, Ольго Дмитрівно! Адже дарує не діамантове кольє. Копійчана коробка з ножничками й пилочками. В його, Юриної мами, десятки таких ножничок, щипчиків і пилочок. І нема чого влаштовувати спектакль. Так розмірковував Юра, сидячи за письмовою роботою в кабінеті літератури. Яскраве травневе сонце сліпило очі, тиша класу присипляла, поскрипували пера, шелестіли сторінки.

Генка з гуркотом відсунув стілець, зібрав зошити й пересів на інше місце.

— У чому справа, Петров? — спитав учитель.

— Не хочу сидіти біля Зиміної.

— Чому?

— Всю школу засмерділа своїми духами.

— Сиди, де хочеш, — невдоволено проказав Віктор Григорович.

— І потім, Вікторе Григоровичу, я