Ено Рауд - І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

— Я його загубив, — скрушно видихнув лисий.

Звичайно, паска було жаль, та все одно назад вони не поверталися. Як-не-як, а у вечірньому лісі не було особливої надії його віднайти. Краєзнавчі досліди інколи потребують і жертв. Тож голомозий обійдеться і без паска, і, окрім цього, Муфтик у рюкзаку вже не вовтузився.

Муфтик зрозумів, що з його протесту в заплічнику ніякого пуття не буде. Тільки зв’яжуть — і ку-ку… Ліпше вже принишкнути і чекати, що станеться далі. Не можна втрачати голову! Адже, незважаючи ні на що, він ще такий, як і був. Ані на крихітку не здичавів, хоч краєзнавці страшенно жадали цього. І нехай вони вважають його ким заманеться, він же сам усе-таки знає, хто він насправді.

Я — Муфтик. Це в моїй засіло голові,

І Муфтиком залишуся повік.

Непомітно для себе він почав складати рядки. Віршування подіяло вельми заспокійливо. Поезія дала йому нових душевних сил, а це в нинішньому становищі було чи не найсуттєвіше.

Краєзнавці верстали свою дорогу, і, коли нарешті дісталися намету, навколо панувала безмежна темрява. Одначе в тому місці, де палало вогнище, була напохваті купка хмизу, і невдовзі намет осяяло привітне полум’я. Лисань готував на вогні чай, а бородатий приніс із намету буханця і голівку сиру. Скоро вони можуть підкріпитися.

— А що ми запропонуємо своєму підопічному? — безпорадно мовив лисий. — Адже свіжини у нас немає.

— Може, він собі щось дістане? — припустив бородань. — Наприклад, вириє з-під землі крота.

Після цього лисий розв’язав заплічник і, схопивши Муфтика за зашийок, опустив кумедного чоловічка на землю.

— Ну, маля, як справи? — поцікавився він. — Чи вполюєш собі крота?

Муфтик мовчав. Це питання він вважав занадто принизливим, щоб взагалі відповідати.

— Чи, може, спіймаєш бодай мишеня? —підбадьорливо вів далі голомозий. — Хіба тебе сіроманці не навчили ловити мишей?

Муфтик, як і щойно, — ні пари з уст.

Адже він сам був для вовків, буцімто мишеня. Сірі хижаки гралися ним, так би мовити, у вовка — мишки. Але як про це розтлумачити краєзнавцям?

Голова його йшла обертом. Певне, вплинуло свіже повітря: адже Муфтик сидів у задушливому рюкзаку. А можливо, паморочилося від голоду? Як-не-як у вовчому полоні він не мав у роті й рісочки. Голод вельми дошкуляв Муфтикові, і він не міг одвести погляду від хлібини й сиру. Маленькому чоловічкові дуже хотілося шматочок хліба або кружальце сиру. Якби потамувати лютий голод, то вже неодмінно знайшов би доречні слова, такі слова, які б змусили врешті-решт прислухатися до нього краєзнавців.

О Боже! Як хочеться їсти, голодний, наче вовк… Саме це він їм і скаже!

— Я дуже… голодний… голоднісінький, —проскімлив Муфтик. — Голодний вовк!

Як часто-густо від хвилювання Муфтиків язик викидав колінця… Це ж треба — голодний вовк! Це ж мимоволі зірвалося з губ, і тієї ж миті голомозий схопився за ці слова.

— Насправді ти не вовк, — усміхнувся він приязно. — Це тобі лише видається.

І бородань додав:

— Ти ось ріс серед вовків, однак все-таки не вовк.

Муфтик просто зітхнув у відчаї: що з ним коїться — саме цієї хвилини знову плутає слова…

Почуття неймовірної самоти заповзло в душу кумедного чоловічка. Люди були поряд, а він, як на зло, почувався страшенно самотнім, можливо, навіть самотнішим, ніж раніше. Його не розуміли, і це було найжахливіше, саме це відчуття самоти пригнічувало його до краю.

А тим часом щосекунди голод давався взнаки.

— Я прошу…— надтріснутим голосочком прошелестів Муфтик і сумно поглянув на краєзнавців.

Він хотів попрохати шматочок хліба. Та речення урвалося.

— Комірчику! — Муфтиків скрик (він-бо назвав улюблене ім’я!) розкраяв лісову тишу. В голосі його лунала невимовна радість, його обличчя випромінювало захват. Комірець! Собача вигулькнуло з пітьми і постало в колі світла, що падало від багаття. Маленький вірний і славний Комірець!

Радість зустрічі була взаємною. Неймовірно довгими стрибками Комірчик метнувся до Муфтика й заходився облизувати йому руки й обличчя. Він щасливо повискував, без угаву метляв хвостиком і нетерпляче поклав лапи Муфтикові на плечі. Той, геть слабий од голоду, упав долі, але й це не стримало пориву ніжності Комірця.

Краєзнавці дивилися на цю зустріч з неабиякою цікавістю.

— Комірчику, ой милий Комірчику! — розчулено ще і ще повторював Муфтик.

— Він називає собача комірцем, — усміхнувся бородань. — Здається, у нього є навіть почуття гумору.

— Просто неймовірно, як вони подобаються одне одному, — здивувався голомозий.

Бородай замислився.

— Не варто забувати, що собака походить від вовків, — почав нарешті він. — А оскільки маленький — вовчий вихованець, то, очевидячки, вони знаходять одне в одному те спільне, що їх споріднює.

— Так-так, — кивнув лисань. — Щось спільне у них справді є. Ось хоч би наявність шерсті.

— Маєш рацію, їхня шерсть майже однакова, — погодився бородань. — Гадаю, що ми повинні використати це собача в своїх інтересах. Адже воно набагато легше знайде спільну мову з вовчим вихованцем, ніж ми самі.

— Ото ж бо й воно, — погодився лисий. — Він міг би стати наче якимось посередником між нами і вихованцем сірих.

Бородатий відломив кусень хліба.

— Куть-куть-куть! — погукав він і мовив голомозому: — Найпряміша дорога до собачого серця лежить через шлунок.

Комірець нашорошився і пильно поглянув на бороданя.

Він був зголоднілий, як і Муфтик, можливо, навіть ще голодніший. Всю попередню ніч і протягом наступної довгої ночі блукав у великому й незнайомому лісі. Тоді за наказом улюбленого хазяїна Комірчик блискавично зник у гущавині, бо поряд були вовки, і, не вибираючи напрямку, гасав туди-сюди й нарешті остаточно заблукав у цьому велетенському пралісі. Пізніше йому все не таланило знайти сліди своїх трьох друзів. Він довго тинявсь, та, на щастя, все-таки помітив яскраві омахи багаття, які вказали йому шлях до милого хазяїна. І протягом оцього часу бідна істота не з’їла навіть крихтини.

Бородань кинув Комірчику окраєць, і той спритно спіймав його на льоту.

— Молодець! — похвалив голомозий і в свою чергу відщипнув знову й підкинув у повітря.

Ого-о! Тепер кусень підхопив Муфтик. І сам заходився жадібно гризти.

— Наша справа поліпшується, — зрадів бородань. — Уже їсть хліб! Можливо, поверне так, що це мале взагалі забуде про свіжину.

— Диви, через тижнів два можемо йому запропонувати овочі, — додав лисань. — Овочі найкраще відучують від дикунства.

Тому зараз вони годували хлібом як Муфтика, так і собача, не забуваючи, звісно, й про себе. Нарешті всі потамували голод.

— Час би й спочити, — запропонував бородань. — Ранок покаже.

Лисань кивнув.

Чи візьмемо вовчого вихованця до намету? — запитально поглянув він у сторону бороданя.

Той вагався.

— Нехай поспить біля вогнища, — мовив по хвилі. — Інакше розбудить нас удосвіта і