Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 4

вернувся на арену і виступив mano a mano[2] з Антоніо. «Мовчіть, — сказала вона тоді. — Вони убили б один одного».

Білл Девіс і я залишалися в Мадріді доти, доки лікар не заявив, що Антоніо не загрожує небезпека. Рана справді почала боліти на ранок після операції, біль усе дужчав, і виносити його було понад людську силу. Дренажна рурка відсмоктувала виділення, але крізь пов'язку промацувалася тверда пухлина. Я терзався, дивлячись на муки Антоніо, і не хотів бачити, як він страждає і як намагається побороти біль, не віддається йому на волю, а він бушував, ніби штормовий вітер. Якщо міряти біль за шкалою Бофорта, як люблять робити в нашій родині, то він досяг десяти балів, а то й усіх дванадцяти того дня, коли ми чекали Тамамеса, який повинен був зняти пов'язку, накладену сімдесят дві години тому. Тільки тоді можна дізнатись, чи все йде гаразд, чи ні, — не рахуючи всіляких ускладнень. Якщо не почалася гангрена і рана чиста — все йде гаразд, і після такого поранення матадор може виступити через три тижні і навіть раніше, залежно від сили духу і ступеню тренування.

— Де ж він? — запитав Антоніо. — Він обіцяв прийти об одинадцятій.

— Він на другому поверсі, — відповів я.

— Якби тільки цей прилад не цокав, — сказав Антоніо. — Я все можу стерпіти, тільки не це кляте цокання.

Пораненим матадорам, які повинні якнайшвидше вийти на арену, дають мінімальні дози болезаспокійливих засобів. Вважається, що їм шкідливо все, що впливає на їхню реакцію та нервову систему. В американській лікарні Антоніо, очевидно, був би врятований від болю: його глушили б наркотиками. В Іспанії ж просто вважають, що чоловікові належить терпіти біль. Над тим, чи не шкідливіший для нервової системи біль, ніж ліки, які втамували б його, тут не задумуються.

— Чи не можна дати йому бодай снотворне? — запитав я Маноло Тамамеса.

— Я вчора дав йому на ніч порошок, — сказав Тамамес. — Він матадор, Ернесто.

Справді — Антоніо матадор, а Маноло Тамамес чудовий лікар і вірний друг, але коли своїми очима бачиш застосування цієї теорії на практиці, вона здається досить жорстокою.

Антоніо просив мене не йти.

— Тобі хоч трошки легше?

— Болить, Ернесто, дуже болить. Може, він хоч рурку вийме, коли зніме пов'язку. Як ти гадаєш, де він?

— Я зараз пошлю по нього.

День був ясний, нежаркий, з Гвадаррами віяв приємний прохолодний вітер, і в затемненій палаті теж було прохолодно, але Антоніо весь спітнів від болю, і його посірілі губи були міцно стулені. Він не хотів розтуляти їх, і тільки очі його наполегливо кликали Тамамеса. Мігелільо відповідав на телефонні дзвінки. Мати Антоніо, вродлива, смаглява, дуже повна, з гладенько причесаним волоссям, то входила, то виходила, то сідала в куток і обмахувалася віялом, то присідала біля постелі сина. Кармен або сиділа біля Антоніо, або виходила до сусідньої кімнати, до телефону. В коридорі стояли чи сиділи пікадори та бандерильєро. Приходили відвідувачі, залишали записки, візитні картки. Мігелільо нікого, крім рідних, не пускав до палати.

Нарешті Тамамес з'явився в супроводі двох медичних сестер і випровадив усіх, кому не слід було бачити перев'язку. Як завжди, він був бадьорий, веселий і грубуватий.

— Ну, що з тобою? — сказав він Антоніо. — По-твоєму, у мене нема інших пацієнтів?

— Ідіть сюди, шановний колего, — сказав він мені. — Станьте тут. А ти повертайся на живіт. Ні мене, ні Ернесто тобі боятися нема чого.

Він розрізав пов'язку, зняв марлеву накладку і, швидко понюхавши її, передав мені. Я теж понюхав і кинув пов'язку в таз, дідставлений сестрою. Гнильного запаху не було. Тамамес подивився на мене і широко усміхнувся. Рана виявилася чистою. Краї чотирьох довгих швів ледь запалилися, але взагалі все було гаразд. Тамамес відрізав гумову рурку, залишився в рані лише невеличкий шматок.

— Більше не буде цокання, — сказав він. — Можеш заспокоїти свої нерви.

Він швидко оглянув рану, промив її і, наклавши пов'язку, з моєю допомогою приліпив її пластирем.

—. Тепер слухай: ти пхикав, що тобі боляче. Всім протуркав вуха, — сказав він. — Так ось — пов'язка потрібна була туга. Зрозуміло тобі? Рана опухає. Інакше бути не може. Не можна всадити в себе отакенну штуку, завтовшки як лопатище, щоб вона там усе розколупала, і обійтися без рани, яка болить і опухає. Від тугої пов'язки біль посилюється. Тепер пов'язка не тисне, правда?

— Так, — сказав Антоніо.

— Отож щоб я більше не чув, що тобі боляче.

— Вам-то не було боляче, — сказав я.

— Так само, як і вам, — сказав Тамамес. — На щастя.

Ми з ним відійшли в куток, поступившись місцем біля постелі рідним Антоніо.

— Це надовго, Маноло? — запитав я.

— Якщо не буде ускладнень, через три тижні він зможе виступати. Рана глибока, пошкодження серйозні. Шкода, що він так мучився.

— Дуже мучився.

— Він поїде на поправку до вас у Малагу?

— Так.

— Чудово. Я відправлю його, як тільки він зможе ходити.

— Якщо він почуватиме себе добре і температура не підніметься, я поїду завтра ввечері. У мене купа роботи.

— Чудово. Я скажу вам, чи може він їхати з вами.

Я пішов, пообіцявши, що зайду ввечері. Мені хотілося вийти з Біллом на свіже повітря, на галасливі вулиці. Ми знали, що тепер усе буде гаразд. Довкола постелі Антоніо зібралися рідні й друзі, і мені не хотілося їм заважати. Була саме пора йти до музею Прадо. Там різне освітлення в різні години дня.

Я думав про те, що вже давав собі слово не заводити дружби з жодним матадором, поки він не піде з арени, але й цей мій добрий намір спіткала та сама доля, що й решту. В вестибюлі готелю я зіткнувся з матадором, через якого колись прийняв таке рішення. Того ранку він здався мені дуже старим і зморшкуватим. Це був батько Антоніо, і він сказав мені:

— Усе гаразд, правда?

— Так. Рана чудова, чиста.

— Я стояв біля тебе, коли її відкрили.

— А я тебе не помітив.

— Так, — сказав він. — Ми обидва дивилися на рану.

Коли Антоніо і Кармен вийшли з літака на привітному маленькому аеродромі в Малазі, він важко опирався на палицю, і мені довелося допомогти йому пройти через зал чекання і сісти в машину. Минув тиждень відтоді, як я попрощався з ним у лікарні. І він, і Кармен смертельно втомилися від поїздки, і після вечері в тісному колі я допоміг відвести його до спальні.

— Адже ти рано встаєш, Ернесто? — спитав він. Я знав, що він спить