Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

Хтось розплітав їй коси, розчісував срібним гребінцем, а схвильована Шафіге виловила з хни Ібрагімові гроші і нахилилася до Медже.

— Аллах тебе благословить, моя синьоока, — сказала вона і поклала їй обидві монети на голову.

Медже ридала.

— Не плач, тіточко Медже, — кинулася до неї Субан, і підборіддя її затремтіло. — Я подарую тобі білу ангорську кицьку, а бабуся Тайфіде каже, що біла кицька приносить щастя.

Медже всміхнулася крізь сльози і поклала голову на подушку, а дівчата почали фарбувати їй волосся, приказуючи:

— Ну й Субан! А ми й забули за кицьку! Яке ж без, кицьки щастя!

І коли чорні коси Медже почали вилискувати темною бронзою, дівчата вмокнули у хну свої пальці і приказали за звичаєм:

— Аллах, допоможи, щоб надійшла і наша черга.

Обряд був закінчений. Шафіге вилила фарбу і тричі стукнула у вікно. І в ту ж мить заспівали за вікном семиcтруннi сази[59] і кімане, зарокотіли турецькі барабани та бубни, заспівали гірські дудки й зурни. І закружляли дівчата у веселому танку, забриніли дукатами і намистами, зашаруділи новими шальварами, розвиваючи у повітрі прозорий туман весільних серпанків.

Танцювали поодинці або парами. Іноді спліталися в коло, наче в барвистий вінок, але жодний чоловік не переступив їх порога, не закружляв із ними у веселому танку. Навіть Ібрагім не прийшов на цей дівич-вечір, бо наречений уперше бачить свою дружину після шлюбу в своєму домі, і що багатше і шляхетніше майбутнє подружжя, то суворіше дотримується воно звичаю.

Коли б Медже була мурзачкою або купецькою донькою, ніколи б не знала вона, кому віддають її родичі. І не один раз дякувала вона долі за те, що народилася серед кара-татар, у рибальській родині, і кохає свого нареченого.

У Ібрагіма теж готувалися до весілля. Два дні смажили, пекли і варили хитромудрі страви і ласощі, а в неділю, опівдні, по-святковому прибрали і оздобили саклю. Тоді зібралися до Ібрагіма друзі і товариші на його парубоч-вечір.

З веселими співами мололи парубки каву для весільного бенкету, пили бузу і шербети[60], курили і танцювали. Допізна затяглася вечірка. А на ранок послав Ібрагім музик і свах до нареченої — пофарбувати хною її коси.

У вівторок і в середу в обох саклях було шумно і весела. Халва, мастика і баклава не сходили з столів. Кожен міг прийти помилуватися посагом, потанцювати під веселу музику, поласувати, випити і побажати молодому і молодій щастя й здоров'я.

Але в веселому гомоні й метушні Шафіге відчувала себе осиротілою. Скеміло їй серце за Медже. Вона зжилася з нею, полюбила свою дзвінкоголосу зовицю і з болем думала, як тихо і порожньо стане в саклі, коли піде з неї Медже.

Настав четвер, головний день весілля. Зранку сакля Ахметова виповнилася гамоном. На уквітчаній мажарі приїхав від Ібрагіма весільний кухар з хлібом-сіллю, з торбинкою рижу, вінком цибулі, величезним ополоником і гострим ножем.

Випивши каву і викуривши наргіле, кухар підперезався чистим фартухом і почав різати і білувати баранів і варити рижову юшку та інші страви весільного обіду.

Наближався південь. Ось-ось мали з'явитися рипучі гарби сватів з векілем[61] і свідками шлюбного запису. Після азану молодь зібралася біля воріт, чекаючи на поїжджан. Але тихо-тихо було на стрімких вуличках Чабан-Таша, залитих сліпучим сонцем. Тільки в кухні лунав стук ножів ретельного кухаря та на даху тихо туркотіли голуби, роздимаючи перламутрові вола.

Хлопчикам набридло нишпорити серед дорослих. Вони видерлися на стару гіллясту морву і звідти виглядали поїжджан.

— Їдуть! Їдуть! — завищав один з них і дзигою скотився на землю.

Знялася весела метушня. Дехто перев'язував собі руку чепурним рушником, інші тягли колоди підперти ворота, а на вулиці вже гучно рипіла гарба, лунко перегукувалися веселі голоси, і раптом хтось заторохтів у ворота важким каменем.

— Хто там? Чого треба? — відгукнулися з двору.

— Молодий бей наш полював у горах і поранив легконогу сарну. Зникла сарна з наших очей, та по слідах її дійшли ми до ваших воріт. Пустіть посланців молодого мисливця, поверніть йому здобич його.

Горпина стояла осторонь, і дивно було їй чути і бачити, що й тут, як у рідному степу, також ломляться до нареченої поїжджани, тільки там зовуть його не молодим беєм, а князем, а наречену не сарною, а білою лебіддю.

Захисники Медже вимагали викупу, підпирали плечима ворота, обсипали поїжджан гострими жартами і дотепами. І тільки тоді розкрили ворота, коли поїжджани кинули їм гаманець, повний дрібного срібла.

В пишно оздобленій оді накривали обідати. Зголоднілі гості накинулися на їжу і запивали її міцним кумисом, шербетом і катишем[62].

Після кави і люльок свати переказали нареченій, щоб вона готувалася. до церемонії. Заметушилися дружки і свахи. З піснями внесли кунгани холодної і гарячої води, роздягли Медже догола, обмили з ніг до голови, намастили трояндовою олією, одягли в найкращу білизну і вбрання, подароване свекрухою, накрили її кашеміровою шаллю і посадили на покуття, заставивши легкою заслоню, потім загорнулися в фередже і урочисто розташувалися на міндерах.

Тоді розчинилися двері і ввійшло двоє свідків з векілем. Старший свідок наблизився до заслони, за якою сиділа Медже, і спитав її голосно:

— Ім'ям аллаха і пророка його! Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, одружитися з Ібрагімом, сином Алі?

Медже мовчала, та не тому, що розгубилася або стало їй моторошно в останню хвилину. Мовчала тому, що завжди мовчить східна жінка, рокована на довічну покору.

— Ім'ям аллаха і пророка його, — гучніше повторив свідок. — Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, бути дружиною Ібрагіма, сина Алі?

І знову Медже не подала ані звуку, ані голосу.

І втретє спитав її старий свідок. Тоді, замість відповіді, показалися з-за заслонки пофарбовані хною пальці Медже з затиснутими в них кінцями хустки.

Це означало її згоду.

Тоді свідок звернувся до векіля.

— Ім'ям аллаха і пророка його, чи згодний ти, Ібрагіме, син Алі, одружитися з Meджe, дочкою Сулеймановою?

— Згодний, — відповів векіль.

Тричі повторював свідок це запитання, і тричі відповів векіль, що згодний.

— Ви чули? — урочисто звернувся свідок до білих примар у фередже.

— Чули, — враз відповіли дружки і свахи, хитнувши білими опрядами загорнутих у серпанки голів.

— Отже, будьте свідками.

І, взявши векіля під руку, свідки рушили до дверей.

Вони поспішали до мечеті записати шлюб в метричну книгу і прослухати шлюбні молитви. А дівчата прибрали заслону і вкрили наречену густим серпанком, бо з того часу, коли в мечеті відбувається шлюб, ніхто: