Володимир Кирилович Малик - Двоє над прірвою

пощастило, що нашого льотчика занесло на ваш бік, а то ми тебе прикінчили б! — сказав ламаною російською мовою немолодий уже унтер-офіцер і наглядно показав, як би вони це зробили: — Паф! Паф! І — капут!

Я не звернув на його слова ніякої уваги, бо дивився в небо, де саме розігрувався трагічний сюжет. Там троє моїх товаришів билися з п’ятьма “Месершмітами”.

Розпізнати літак Ніни було зовсім неважко, адже я прекрасно знав її почерк польоту і повітряного бою. І поглядом прикипів до нього.

Можна уявити мій душевний стан у ті хвилини! Сам я, полонений, зв’язаний, сиджу в окопі противника. Довкола мене — десятки ворожих солдатів. Задимлені, запилені, зарослі, вони люто поглядають на мене, пантрують кожен мій порух… А в небі — Ніночка, і на неї напало зразу двоє… От уже справді залишалося тільки вигукнути словами нашої чудової пісні: “Чому я не сокіл, чому не літаю?..” Ех, чому я не сокіл?! Чому не в небі?! Як би я стиснув штурвал машини і кинувся на допомогу коханій! Та що я міг зробити! Лише всім серцем поспівчувати їй і побажати перемоги!

Тим часом у високості стояло ревище. Вісім моторів працювали на граничному режимі. Льотчики витискували з них усе, що могли. Короткі й довгі вогнисті стріли розпанахували ясну голубінь.

Клюнув носом і задимів ще один “Месер”. Його підбив Ферапоня. Я готовий був пробачити невдасі-супернику всі прикрощі, яких завдав він нам з Ніною. Адже збив ворога! Тепер у німців залишилося тільки чотири літаки з восьми! А ми втратили один — мій. Рахунок на нашу користь! І солідний!

— Ура, Ферапоня! Молодець, Ферапончику! — скрикнув я, простягаючи вгору, до неба, зв’язані руки. — Так їх, сучих синів!

Міцний удар по голові перервав мій захоплений крик.

— Проклятий рус! Радієш? Я уб’ю тебе! — проревів наді мною унтер-офіцер і торохнув ще раз — цього разу в щелепу.

Удари були сильні — і в голові у мене замакітрилося. Мабуть, на якийсь час я знепритомнів. Бо коли прочумався, то в небі залишилося шість літаків — три наші і три німецькі. Але по обшивці одного з наших літаків — по Ніноччиному — раптом зазміїлися малинові язики полум’я.

Ніночка горить! Краще б унтер-офіцер убив мене, щоб я не бачив цього! Краще б я не приходив до пам’яті!

— Ніночко, стрибай! Завертай на свій бік і викидайся з літака! — знову крикнув я, ніби дівчина могла мене чути.

Тепер мене ніхто не бив. Німці раділи — розмахували руками, щось горлопанили, навіть почали стріляти з кулемета… А мені було нестерпно боляче. Я закусив губу. Ну чому ж ти не викидаєшся? Ніночко!

І ось вона, ніби почувши мене, скерувала літака на схід, туди, подалі від фронту, і він, охоплений полум’ям, швидко почав знижуватись, потім пішов у піке і раптом за горбом вибухнув…

Все! Кінець!

Я затулив обличчя руками, глухо заридав і впав на вогке, запльоване, зачовгане фашистськими чоботищами дно окопа… Так, це був кінець… Для неї. Для мене. Для нашого кохання…

Я уявив, як вона в цю хвилину горить, і заплакав ще дужче. Від злості, від ненависті, від безсилля… Я розумів, що втратив її навіки, що ніколи не зустріну її, не загляну в темні, як ніч, привабливі очі, не почую її мелодійного голосу, не доторкнуся до ніжної, але міцної руки…

Навіщо ж тоді жити?

Отямився я від радісного ґелґотання німців та автоматних черг, що раптом пролунали довкола. І завмер: у небі тепер ширяв тільки один наш літак — Архипенків. Круг нього вилися три ворожі “Месери”. А над позиціями спускався на парашуті Жердін, якого вітер зносив на ворожий бік. Це по ньому стріляли німці.

Отже, і Ферапоня…

З чотирьох залишився один Архипенко. Хоч би ж він тікав! Кінчається пальне, ось-ось не стане боєзапасів… Це ж безглуздя в таких обставинах битися одному проти трьох!

— Марку, друже, тікай! Тікай! — шепотів я.

Архипенко кинув свого літака донизу і понад землею — на бриючому польоті — шугнув на схід. Німці не переслідували його. Зробивши над полем бою круті віражі, вони повернули на захід і незабаром зникли за виднокраєм.

А я…

Стояв, спершись грудьми на сирий бруствер окопу, і безтямно дивився на чорний стовп густого диму, що здіймався в небо там, де впала Ніна. І моє серце краялося на шматки.

Навіщо я залишився живий?..

Розділ третій

1

Володя замовк. Таня теж довго не порушувала тиші. Сиділа згорбившись, заглиблена у свої думки.

Сонце схилилося до обрію, і нижній краєчок його великого червоного диска вже торкнувся зубчастої лінії далекого небокраю. Ейзенах, що лежав у долині, поволі вкривався сизою імлою, тонув у густих вечірніх сутінках. Повівав свіжий вітрець, остуджуючи розпашіле за день каміння і нагадуючи, що ніч на вершині гори буде не дуже тепла. Першою порушила мовчанку Таня.

— Що ж далі?

Володя усміхнувся.

— Поки що все. Про те, що було далі, розповім, якщо захочеш, іншим разом… А зараз будемо готуватися в дорогу. Найсприятливіша пора доби для нас — від десятої вечора до п’ятої ранку. За цей час ми повинні відійти від Ейзенаха якомога далі…

Рушили, як добре стемніло. Обережно спустилися до автостради, нової, з подвійним полотном, найсучаснішої дороги, яку німці будували перед самою війною, але не встигли закінчити: в деяких місцях, особливо в гірських, не вистачало мостів через ріки, ущелини й прірви, не було під’їзних шляхів, а на узбіччях і на неширокому внутрішньому газоні, що розділяв навпіл обидві смуги, нерідко громадилися купи будівельного матеріалу.

Пішли просто по бетонних плитах.

Ніякого руху на дорозі не було. До того ж вона ніде не перетиналася з іншими дорогами, обминала всі міста й села, пролягаючи по безлюдних узгір’ях і лісах, — тому втікачі почували себе вільно, майже в повній безпеці.

З гір котилася вечірня прохолода, шурхотів під ногами бетон, а в темно-синьому безхмарному небі все дужче і дужче розгоралися дрібні, мов мак, зірки.

— Отак би до самого кордону! До Польщі! — сказала Таня.

— Залізницею їхати ще краще. Причепитися б тільки на той ешелон, що йде на фронт або в Польщу. За два дні були б на місці!

— Або в гестапо.

— Це вже як пощастить, — погодився Володя. — Можемо і в гестапо опинитися. Тоді, вважай, нам каюк! Особливо коли знайдуть пістолет. Він зразу наведе на слід Нушке…

Таня довго мовчала, щось міркуючи, а потім сказала:

— Домовимося: відстрілюватися до останнього! Покладемо кількох фашистів — і то велика допомога нашим…