Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

Сонце — пастух порожнього неба.

Уранці золото, ввечері — мідь збирати.

І здається, наче й не треба

Ні згадувати, ні шкодувати.

Арм-Анн

Тепер вона цілі дні проводила в підземеллі. Арман дивувався, та його це влаштовувало — так він принаймні знав, що принцеса поглинута справою і не задумує чергового підступу.

Він спостерігав за нею, як за чудернацькою тваринкою, що потрапила до нього в клітку. Іноді він спускався вслід за нею в підземелля — без смолоскипа, невидимий — і довго дивився, як вона водить брудним пальцем по древніх замшілих знаках.

З людьми — з тими, хто живе в сільських хатах під солом’яними стріхами, в міських кварталах під черепицею чи в королівських палацах — Арман мав тривалі й складні взаємини.

У ранньому дитинстві йому трапилося лихо пристраститися до пороку — а те, що це порок, та ще й жахливий, йому згодом пояснив озброєний різкою дід. Причиною всього було чарівне дзеркало.

Арманові родичі користувалися дзеркалом у разі потреби або з нудьги, і ніколи — з цікавості. Арман витяг його з мотлоху, почистив і встановив у своїй кімнаті; тоді ще ціле, ясне й слухняне, воно годинами показувало хлопчикові картини чужого життя.

Він був єдиною дитиною у величезному замку; батька він палко любив, але той завжди був пригнічений і смутний, діда ж маленький Арм-Анн намагався уникати.

Батько іноді опускав важку долоню йому на маківку, змушуючи завмирати з радості, і дарував дрібні непотрібні речі — камінчики, пряжки. Дід переймався вихованням онука — навчав його й карав.

Стоячи у величезній холодній залі, Арм-Анн до хрипу повторював напам’ять епізоди з історії роду. Кожен урок починався й закінчувався з переліку численних імен — пращури тяглися перед очима хлопчика похмурою нескінченною вервечкою.

Напевно, кожен з предків мав матір — у цьому щасті останньому нащадкові було відмовлено. У предків були брати — ті, з ким належало зітнутися, змужнівши. Арман був самотній з колиски, і вся дитяча спрага спілкування дісталася бездушному предметові — магічному дзеркалу.

Дзеркало не можна було любити, але й карати воно не сміло. Зовні байдуже, воно, розважаючи, збагачувало малого несподіваними знаннями.

Він бачив, як зграя хлопчаків — а він не міг собі уявити, що на світі може існувати стільки хлопчаків — навіщось дражнить зграйку інших дітей; він спочатку сприйняв їх за дивних хлопчиків, і тільки потім почув їхню справжню назву — дівчатка…

Він дивився, як роблять сир з овечого молока, як статечно вечеряє велика родина, як сповивають немовлят, як обряджають мерців, як гортають багатошарові брили — книги… Ті, в дзеркалі, були в чомусь дріб’язкові й метушливі, але й на диво різноманітні — Арман не переставав з них дивуватися.

Так він дивувався і в той день, коли дід вирішив, нарешті, поцікавитися, як же проводить час його єдиний онук. Масивний свічник розколов дзеркало й саме тоді воно вкрилося павутиною тріщин, а Арман надовго запам’ятав кару, яку йому було призначено.

Значно пізніше він зрозумів, чим прогнівав діда. Можливо, саме дзеркало колись скалічило його драконячу суть… Чи ні? Може, нещасне скло постраждало безневинно?

І ось тепер Юта дивувалася й лякалася, спостерігаючи, як цікавість в очах її тюремника коли-не-коли затягується туманом давніх спогадів.

Дуже скоро він витяг Юту з її закутка й посадив за довгий стіл у кімнаті з каміном — щоб була перед очима. Спочатку принцеса нітилася; потім звикла й щосили старалася триматися шляхетно.

Втім, коли проведеш цілий день за роботою в клинописній залі, то шляхетні манери забуваються самі собою. Вона мовчки вминала коржі — руки чорні від пилюки й сажі, щоки палають, очі азартно поблискують, — наче й не принцеса зовсім, а задоволений життям рудокоп. Наївшись, дослідниця відкидалась у крісло й звідти, із заяложеної глибини, дивилася на Армана довгим інтригуючим поглядом.

Витримавши необхідну паузу, він запитував удавано байдуже:

— І що ж?

Юта зусиллям волі опускала куточки губ, уже готових радісно розповзтися до вух, і повідомляла ніби неохоче:

— Я піймала символ, що означає «вогонь».

Арманові було відомо, що символи «небо», «нещастя» й «відважний» Юта вже «піймала», вивчила й ретельно перемалювала на стіну біля каміна.

— Поздоровляю, — говорив Арман серйозно, насилу пережовуючи в’ялене м’ясо, — ти вже вичерпала з моря три жмені води! Працюй і відкриєш дно.

Юта дивилася на нього зухвало й глузливо, погляд її красномовно говорив: побачимо!

Щоправда, бували дні, коли Юта втрачала впевненість; очі її вже не світилися натхненно, і до символів, уже намальованих на стіні біля каміна, не додавалося жодної риски. Повечерявши, вона відразу йшла на вежу — виглядати визволителя в дедалі густішій темряві.

Арман знав, що нічні її чатування даремні. Давно охрипли оповісники на міських майданах; давно повернулось у звичне русло життя в королівському палаці Верхньої Конти, а в сусідніх країнах розмірений плин буднів узагалі не порушувався. Схоже, три королівства зі спокійною совістю віддали Юту драконові.

Ютине дослідження зайшло в безвихідь, потім вирвалося з нього — було знайдено символи «море» та «жахливий» — і знову загальмувало, зав’язло в нескінченному хитросплетенні незнайомих знаків. Трохи охоловши, вона знову проводила дні на вежі, присвятивши довгі години розгляданню пустої дороги.

І — дивна річ! — незабаром вона помітила, що й Арман переймається тим самим. Вилітаючи з замку в драконячій подобі, він часом нехтував полюванням і далекими польотами, щоб покружляти над дорогами, неначе когось виглядаючи… Схоже, появи визволителя він чекав не з меншим, скоріше навіть з більшим нетерпінням, ніж полонянка… А навіщо, власне?

Юта замислилась.

Досі сам процес визволення уявлявся їй досить туманно — з’явиться, мовляв, лицар, переможе дракона в битві… А що означає — переможе, і як це воно буде?

Арман кружляв над берегом — освітлений призахідним сонцем броньований велет. Юта подивилась на дорогу й уявила озброєного вершника, що кидає виклик драконові.

У лицаря спис, гартований меч, і навіть булава з шипами… Чи може він пошкодити луску? Хоч більш-менш серйозно пошкодити, не кажучи вже про знесення голови, як про це запевняють старовинні легенди? Чи взагалі йому вдасться завдати нищівного удару перш ніж витязя змете з лиця землі вогненний смерч?

Стривайте, подумала Юта панічно, та не може ж ящір бути невразливим? Скільки існує переказів про переможців драконів, що приносили додому хто язика, а хто й цілу відрубану голову!

Відрубану голову… Юта глитнула.

Арман кружляв, ніжачись у висхідних потоках теплого повітря; був він схожий на геральдичне чудовисько, що зійшло з гравюри; силует його на тлі рожевого неба був грізний і водночас граціозний.

Може, він чекає лицаря, щоб його зжерти, як дику козу? Може, вона, Юта, подумки закликаючи Остіна, мимоволі бажає принцові погибелі?

Вона відразу відкинула