Мирослав Іванович Дочинець - Вічник

не журиться, коли і що з неї виросте. Вона просто росте через камінь і терня, тягнеться до неба. Так і ти чини.

Люби життя таким, яким воно є. І воно полюбить тебе таким, яким ти є.

І пам'ятай: де б ти не був, ти – дома. Се дуже важне: скрізь чути себе, як дома.

Аби моє глиняне начиння не тріскало, змурував я з каменя на глині піч. За черінь правила широка плита, а дим я пустив у дерево-комин. Тепер і дров палилося менше, і час не гаявся на дві ватри. Одним паливом умлівало в горщику вариво і вудилася риба й птиця. Вивільнився час на пташині лови. З гуми, витягнутої із штанів, і кусня шкіри з гаманця я ув'язав собі рогатку, яких повно робив у дітвацтві. У перші дні рогаткою я відганяв крилату немзу з моєї коптильні. А затим пустився й на справдешні лови.

Се був край неполоханого птаства. В скальних видовбах вили гнізда горлиці. За день я міг поцілити двох-трьох, а з часом нагострив око ще ліпше. Обв'язував себе пагіллям і сунув, як кущ, до гніздовшца. З такої криївки я міг бити з яких десяти метрів – і птиці м'якими грудками скочувалися на землю. М'ясце з горлиць біле й ніжне, а в поливці плавають масні копійки, що солодко обпікають губи. Для мого схудлого тіла се була благодатна пожива. Бувало, птиць, як і риби, я настарав більше, ніж поїдав, – тоді лишки лягали на решітку коптильні.

Довгою ключкою досягав я гнізда і здирав їх додолу з камінних карнизів. Бувало, злакомившись на биті яйця, підповзали змії. Вони гадали, що мають свою частку на здобич, але я проганяв їх бучком. Змії відповзали нерадо, з недобрим студеним блиском в очицях. Тоді, на свою біду, я ще не розумів тих знаків...

Я навчився запікати гусінь, червів, трав'яних коників, личинок жуків, яких повно під корою палих дерев. Мерзкі вони лише на око, зате спечені й підсолені – смакота нечувана. І довго тримають ситість.

Вигадав собі навіть хлібець. З молоденьких липок і клеників стругав з-під кори тоненькі липкі пасмуги, варив їх і смажив, а затим перетирав на муку. До неї замішував пташині яєчка, товчених мурах і горішки з шишок. Виходили коржики з долоньку, які я запікав у попелі на черіні. Хоч якийсь, але се був хліб. Мій хліб. Правда, насущним назвати його я не міг, бо припадав він мені далеко не кожної днини.

Пацьорками тяглися довгі дні й ночі мого затворництва. Розросталося й обійстя. Мав я піч, лежанку, увиту пруттям, мав посуд, якісь припаси їди, та не мав людського даху над головою. А доброжиток належало якось хоронити. Не міг відлучитися надовго, бо мусив сторожити осідок від потрави звіра і птиці.

І замірився я на хижу.

Як ґазда, що постановив рубати собі ґражду, топтав я в клопітних розмислах обжитий закут. Мудрував, як наріжу бервена на стіни, як устелю верх. А вікно, двері? Добре, що вдався такої породи: очі бояться, а руки роблять. У картині – як з лопуха скрапує рання роса – постала перед очима і моя селитва. Скальний карниз округлої форми, що нависав над моєю лежанкою, – се ж готова стріха! Треба відступити зо три кроки і класти підковою стіни. А з них викидати на скалу роги-кроквини. Чим буду їх покривати – сього ще я не знав. Зате знав, з чого муруватиму стіни. Матеріал густо встеляв бережок поточини – облизане за віки водою і вітром каміння. А глини – гора ціла!

Так голіручно почав я зводити собі житво. Загостреними сошками борознив землю, вигрібав шанці, забивав їх камінням. Стягував більші плитяки, укладав фундамент, місив глину з бур'яном, дерев'яною лопаткою мастив її поверхи і топив у кал инші валуни.

Перев'язував кладку, аби мур стояв непорушно. Мало-помалу ріс він на моїх очах. А з ним росла й моя тиха радість. Старі людкове казали, що чоловік не має спокою доти, доки не вибудує свою хижу. Се пращурами нашими розказано. Так само як і спородити сина – насіння по собі, як посадити дерева – насіння землі... Виходить, що триб будовача мені вішало сповнити тут.

Скоро казка кажеться, та не скоро діло чиниться. Натягати в плетеному коші глини, наносити води, нажати ножем трави, замісити ногами колочанку, а тоді встигай цубрити каміння, аби глинянка не задубіла. Два-три заміси, і глипаєш – сонце вже підпирає небесну баню. Полуденкувати час. О, яке жадане, яке смачне се слово! У наших краях всяко говорили: костуватися, трапезувати, заїсти, пожвати, перекусити, верти щось у воло, та найлюбіше мені звучало «полуденкувати». То не просто гамування голоду, а тиха часина заслуженого перепочинку. Змиті руки, втертий піт, полегкість натрудженому тілу, вмиротворена бесіда, втішний позирк на виповнену роботу...

Тепер я вже міг сісти в затінку муру з кривенькою мискою, в якій рум'янилися рибини. А на припічку умлівало горнятко з листом дикої смородини. Чекаючи на страву, слухав свою музику – дзвін ріки, щебетання птиць, шум дерев, тріщання комашні в траві. Ся музика в міру весела і сумна. І вона не набридає, не втомлює ніколи. Ся музика подарована нам найліпшим гуслярем – Природою. Блажен, хто часто її дослухається, п'є серцем її розкіш.

Дивним чином я встигав і мурувати, і годувати себе. Приповідала моя баба, що чоловік має пахнути вітром, а жона димом. Я пахнув і вітром, і димом. Я не був від роду дужим штармаком і тепер дивувався, як цілоденна робота кріпила мене, силою наливала тіло і прояснювала мислі під чолом, з якого я ледве встигав змахувати чесний піт.

Прислухайся до того, що нам заповідано: «В поті чола будеш їсти хліб свій». Се не покара, се мудра вимога. Щоденний хліб треба заслужити. Щодня належить вчинити якесь зусилля – до поту. Добре, коли се осмислена робота, якщо ні – бистра ходьба, біг, піднімання ваги. З потом вийде недобра сіль і промиються нерви. Ви мали помітити, що коли хворі чи дуже схвильовані, вас обливає потом. Тіло саме лікує себе.

Зароблений у поті, і хліб-страва смакуватиме ліпше, дасть більше поживи. Немічні важку роботу можуть замінити постуванням. Та ж поміч.

Не маючи кованих завіс, я вмурував у стіну три дерев'яні ключки, на які прив'язав твердим ликом двері, сплетені навхрест із гнучкої ліщини. І залишив у стіні порожню віконницю, мав надію знайти пластини слюди. Колись у вакаційних мандрах