Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

тут багато смішного. Перший Ксаверій. Як він вдягнений. Невже ж тут треба фрака? Як ходить, як говорить, як бородою трясе, – ніби вертепна кукла. Куклу зробили з живого чоловіка, і тая кукла плаче, що їй назад хочуть привернути людську подобу. З яким жалем вимовив він слово «ліквідують.» А все ж таки тут гарно. Щоб тільки добити торгу з управителем. Такий великий парк. Може, діждеться хвилини, коли по цих тінистих алеях бігатимуть його рум'яні внуки. Веселим щебетом виполошать останні тіні минулого, і буде тут соняшно, весело, ясно…

Вдивився в поломінь свічки, в очах затанцювали семибарвні круги, які ширшали, ширшали й не замітно переносили його в зачаровану країну сну. Канапа притулилася до нього ще ближче, сердитий пан на портреті підніс палець до надутих губ і, звертаючись до свого мальованого товариства, шепнув: «тс!»; місяць сховався за хмару… заснув. Тільки з вази на столі в їдальні пахощі свіжо-зірваних квіток мандрували по тихих покоях.

* * *

– Цей дзвінок, то не є така невинна штука, як кому здається. Го-го!.. Було воно так. Старий пан, дідо нинішнього дідича, лежав хворий на подагру. Я її не мав, не знаю, що воно за хвороба, але говорять, що дуже болить. Пан не привик був терпіти, – кричав, сердився, навіть лікаря хотів бити. А обслугував його козачок Петрусь. (Це ще за панщини було, бодай не вертала!) Мале, синьооке з жовтими кучерами, як тії волокна, що їх кукурудза пряде. Видали?! Все він був перестрашений, все йому чогось руки тряслися. Раз, серед ночі, пірвали пана болі. І теплі подушки давай, і банки клади, і гірчицю грій. Петрусь з ніг валиться. «Капель мені, капель хутчіш, чуєш! ти!» – Петрусь відчинив аптечку (так отсю шафку звали), вишукав плящинку, взяв ложку, числить: «Один, два, три, три…» «Дияволе, як ти рахуєш? Ти мене отруїти хочеш, – стій!» Петрусь хотів плящинку від ложки відняти, рука задрижала – тарах! Каплі розлились по паркеті. Пан зірвався, вхопив дзвінок і пустив його просто між двоє отсих перестрашених очей. Дзвінок був сильніший від хлопського черепа. Розбився не дзвінок, а череп. І перестав Петрусь боятися пана, перестали йому руки трястися, вже його тепер ніхто по десять разів одної ночі не будить, вже він вольний… О тут, о, коли пан дозволять побачити, видно, як відлупився мур… (старий відсунув канапу і показав відколупану стіну)… Що заклеять новою тапетою, то вона, гляди, й віддується, як на руці міхур… Такий цей дзвінок, а дивитися на нього, так нічого, ніби гарна штука, навіть сміховита… Але перейдім до великої салі.

Увійшли. Саля довга, лискучий паркет, біла стеля, стіни червоним шовком оббиті. Вздовж одної стіни шість вікон, усі до городу, під другою канапки і фотелі, а над ними портрети. Видно, не один маляр малював і не рівночасно, але всі покриті покостом з фабрики часу, з тої самої, що робить патину на мідяні криші церков, на бронзові статуї полководців і на прикраси ампіру.

– Отсей пан посередині – це воєвода, гордощі наших панів. Життя і смерть багато тисячів народу тримав у своїх сильних руках. Жорстокий був. Не одного на другий світ вислав, на те й воєвода. А дивак, що й розказати важко. Бувало, спросить гостей на пир. Приїдуть, зберуться у їдальні, маршалок кожному його місце покаже. Чекають. Аж і воєвода входить. Стане при столі, коло свого фотеля, поведе оком направо й наліво, а тоді з пістолета у венецьке зеркало – грим. Посиплеться скло, кому й на голову впаде, пані йойкнуть, а він: «Вітайте дорогі гості. Це вам на віват. Простіть, коли кого стривожив…» Такий був.

Дама в гермелінах коло нього – це жінка воєводи. Направо й наліво від них їх сини й доньки. А отсі коло дверей в кутку – (тут слуга нахилився до гостя, одно око прижмурив, як до стрільби, і не без деякої іронії у голосі казав): – ці до фамілії не належать. Покійний дідич привіз їх із заграниці. Купив у якого торговця стариною, чим більше предків, тим краще, правда? Недаром же й Вергілій цілу поему написав, щоб римлян вивести від троянців. Мій рід теж небуденний, – сказав нараз слуга і випрямився, як струна… – Ми з діда-прадіда лакеями були. Прадід маршалком в отсьому самому дворі служив. Маршалок. Хе, хе, хе! Над службою і псами полководив. Хе, хе, хе! З ним теж раз пригода була. Щось раз панові стрілило в голову і питає: «Маршалку! А кілько в нас служби в дворі?» – «Сорок сім люда, прошу ласки вельможного пана». – «Сорок сім?.. Почислимо».

Задзвонили, і кругом ґазону уставилася ціла двірська прислуга, хлопи й жіноцтво. Рахують, – сорок шість, рахують ще раз і таки нема сорок сім. Пополотнів мій прадід, не знав, бідака, що тая баба, що в комірці цілий день цукор рубала, якраз на кольки померла.

«То ти такий маршалок! – гукнув пан, – то ти так свою службу робиш!» – і кивнув на гайдуків: «Випороти його!»

І випороли маршалка… Маршалок!

Але поза тим нарікати на свого предка не можу. Була це «персона», – його хоч би й на королівський двір посилай, сорому не зробив би. Розумів своє діло, а діло наше нелегке, ой нелегке, прошу пана!

– А чий це портрет? – спитав гість, показуючи на гарну паню, кокетливо всміхнену, зі шнурком перед на рожевій, лебединій шиї.

– Це наймолодша донька воєводи.

– Гарний малюнок. Хто його робив?

– Кажуть – Бакчіареллі, але я при тім не був, ручатися не можу, може, це твір котрого з його учнів, бо сам він лиш короля та королівських дам портретував. Кажуть, що модель був кращий від портрету. Я тої самої гадки. Може, пан порівняють?

– Що ви це? Вона ж померла, заки я на світ прийшов.

– Та воно так, а все ж таки, коли пан цікаві, то можуть побачити її. Треба лиш положитися спати в сусідній кімнаті на отомані. О дванадцятій годині вона злазить зі стіни і чистить паркет.

– Жартуєте!

– Де ж би я смів. Говорю сущу правду. Підіпне шовкову сукню, на білі сап'янці надіне щітки і чистить, чистить, поки не запіють кури. І не всміхається тоді, так як на портреті. Прижмурить очі, закусить губи і чистить. Соромиться, бо на неї ціле товариство зі стін глядить.

– Що за диво!

– Не диво, а кара, прошу ласки пана, а за що така кара, я можу розказати. Ото ж служила раз у дворі дівчина чудової вроди, ще краща від самої