Герман Гессе - Степовий вовк

а може, навіть звалили б із ніг. Коли йому з якоїсь причини бувало ще гірше, ніж завжди, коли до порожнечі й самоти його здичавілого життя додавалися ще якісь особливі страждання чи втрати, він міг їм сказати: «Постривайте, ще два роки, і я з вами впораюся!» Потім з приємністю уявляв собі, як у день його п'ятдесятиріччя вранці надійдуть листи й вітання, а він, упевнений у своїй бритві, попрощається з усіма муками й замкне за собою двері. Хай собі подагра, смуток, біль голови й живота пошукають когось іншого.

Залишається пояснити ще одну особливість Степового Вовка, а саме, його стосунки зі світом міщанства. Для цього треба розповісти, на чому ці стосунки грунтувалися. Візьмімо за вихідний пункт ставлення Степового Вовка до всього міщанського, бо це питання напрошується саме. Степовий Вовк вважав, що він перебував цілком поза міщанським світом, оскільки не жив родинним життям і не мав соціального шанолюбства. Він почував себе то цілковитим самітником, диваком і хворобливим відлюдником, то геніально обдарованим індивідом, що стоїть вище за сіру посередність і за її дріб'язкові норми. Він свідомо зневажав міщан, пишався тим, що сам до них не належить. Проте з багатьох поглядів він жив так самісінько, як міщани: тримав у банку гроші, допомагав бідним родичам, одягався хоч і недбало, але пристойно й не крикливо, намагався ладнати з поліцією, податковими установами та іншими органами влади. Крім того, він завжди відчував глибоку, приховану симпатію до вузького світу міщан, до їхніх тихих солідних будинків з чистими садочками, бездоганно вимитими сходами, скромною атмосферою ладу й добробуту. Йому подобалося мати свої невеличкі вади і примхи, подобалося ставити себе поза міщанством, відчувати себе диваком чи генієм, а все ж він ніколи не мешкав, якщо можна так висловитись, на околицях життя, де вже немає нічого міщаського. Він не почував себе добре ні серед могутніх і виняткових людей, ні серед злочинців і покидьків суспільства, а завжди тримався коло міщан, завжди був пов'язаний з їхніми звичаями, нормами і духом, навіть якщо той зв'язок і виявлявся в протиставленні їм і бунті проти них. До того ж він виріс в атмосфері дрібноміщанськоіго виховання й не позбувся багатьох його уявлень і шаблонів. Теоретично він не мав ніякісіньких заперечень проти проституції, але сам не здатний був шанувати повію і справді дивитися на неї, як на рівну собі. Політичного злочинця, заколотника чи інтелектуального баламута, яких держава і суспільство поставили поза законом, він міг любити, як рідного брата, а вже злодія, грабіжника, вбивцю на грунті статевого збочення ― хіба чисто по-міщанському пожаліти. Таким чином, він однією половиною свого єства завжди визнавав і приймав те, що другою половиною поборював і заперечував. Вирісши в культурному міщанському домі, де панували тверді правила поведінки і звичаї, він частиною своєї душі назавжди лишився прив'язаний до цього світу і до його ладу, навіть коли у своєму індивідуальному розвитку давно вже переступив можливі в міщанському світі межі й давно звільнився від міщанських ідеалів та забобонів.

Отже, «міщанське» як елемент, завжди притаманний людській натурі,― це не що інше, як спроба знайти рівновагу, намагання досягти середини між безліччю крайнощів і протилежностей у людській поведінці. Якщо ми візьмемо будь-яку пару таких протилежностей, наприклад, святий і розпусник ― наше порівняння відразу стане зрозумілим. Людина має змогу вся до кінця віддатися духовному, спробам наблизитись до божистого, до ідеалу святості. Але й, навпаки, вона має змогу вся до кінця віддатися фізичному потягові, домаганням своїх почуттів і всі зусилля спрямувати на досягнення миттєвої втіхи. "Перша стежка веде до святості, до душевних мук, до самопожертви Богові. А друга ― до розпусти, до тілесних мук, до самопожертви тлінності. І ось між цими двома стежками, дотримуючись золотої середини, й намагається жити міщанин. Він ніколи не зречеться себе, ніколи не віддасться ні буянню почуттів, ні аскетизмові, ніколи не стане мучеником, не піде добровільно на загибель, навпаки, його ідеал ― не самозречення, а збереження свого «я», він не прагне ні до святості, ні до її протилежності, безумовна відданість чомусь одному для нього нестерпна, він хоче служити Богові, але хоче служити Й тілесним утіхам, хоче бути доброчесним, але й хотів би мати на землі трохи затишку й вигод. Одне слово, він пробує влаштуватися посередині між крайнощами, у поміркованій і здоровій зоні, де немає великих бур та завірюх і досягає цього тим, що втрачає інтенсивність переживань і почуттів, якою доля винагороджує життя, що не обмежує себе приписами й не боїться крайнощів. Інтенсивно жити можна лише за рахунок свого «я», а міщанин нічого не цінує так високо, як своє «я»( правда, тільки рудиментарний залишок того «я»). Отже, замість інтенсивно жити й почувати, він береже себе й досягає безпеки, замість одержимості думками про Бога має спокійне сумління, замість радості ― задоволення, замість волі ― вигоди, замість нищівної спеки ― приємне тепло. Тому міщанин за своєю природою ― істота слабких життєвих імпульсів, він несміливий, боїться будь-де відступитися від своїх звичок, ним легко керувати. Тому він на місце влади поставив більшість, на місце сили ― закон, на місце відповідальності ― процедуру голосування.

Зрозуміло, що такі слабкі, несміливі істоти, хоч би скільки їх було, не можуть самі вижити, що за своєю натурою вони в цьому світі здатні відігравати тільки одну роль: бути отарою овець серед вовків. А проте ми бачимо, що хоч у часи, коли владу захоплюють дуже сильні натури, міщанина відразу притискають до стіни, він ніколи не пропадає, навіть часом немовби панує у світі. Чому таке можливе? Ні численність їхньої отари, ні доброчесність, ні common sense2 і організованість не можуть урятувати їх від загибелі. Жодні ліки в світі не збережуть життя тому, в кого від самого початку воно ледве тліло. А проте міщанство й далі живе і процвітає, і далі має силу. Чому?

Відповідь буде ось яка: завдяки степовим вовкам. Насправді життєва сила міщан грунтується зовсім не на властивостях нормальних членів їхньої громади, а на тих надзвичайно численних аутсайдерах, яких легко поглинути? бо вони не мають виразних, твердих ідеалів. Серед міщанства завжди живе багато сильних, невгамовних натур. Характерним прикладом цього є наш Степовий Вовк ― Гаррі. Хоч він як індивідуальність у своєму розвитку вийшов далеко за межі, приступні міщанинові, хоч він пізнав блаженство медитації і тяжку радість ненависті й самозненависті, хоч він зневажає закон, доброчесність і common sense, а все ж залишився бранцем міщанства й не може