Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Чумак не одержав ні від кого, натомість почув наказ, аби сотня перешикувалася в розстрільну. Дійшли до маленького потічка, по обидвох боках якого тяглися луки, вкриті високою травою виконали наказ і завмерли за кущами, заховуючи цілковиту тишу. Двадцять повстанських скорострілів, сотні автоматів, крісів і гранат були готові до дії, а горді оборонці своєї землі нетерпеливо очікували нового наказу про наступ і відкриття вогню.

За потоком видніла невисока гора, де знаходився ворог. Його становища були дуже добрі й вигідні, бо, щоб їх досягти, треба було пересікати досить широку смугу чистого поля.

До наступу лишилося п'ятнадцять хвилин, але вони тяглися так по-химерному повільно, що здавалися вічністю. Й закурити не можна. А ворожі вояки, як на злість, курять, бо тут і там видко спалахи вогників.

Повстанці чекали у вихідній позиції, приклякнувши на одне коліно, й перед очима кожного з них, мов у калейдоскопі, з'являлися милі, незабутні образи минулого.

Раптом пошепки пролунав наказ «Уперед!» і пішов до лінії: - Вперед, вперед, вперед!…

Рушили з місця, але посувалися якомога тихіше, щоб дістатися якнайближче до ворожих становищ. Це не тривало довго, бо зненацька пролунав постріл ворожого стійкового, й тоді почувся вже голосний наказ Громенка:

- Вперед! Бігом!

Побігли, що було сили, й зараз же послідував другий наказ:

- Вогонь!!!

Полетіла перша серія з автомату командира Громенка, за нею друга, третя, десята. Тисячі куль прошили повітря, й довкілля заклекотіло. Ворог відповів безладним вогнем, який не був цільним, бо кулі пролітали понад головами повстанців. До шанців лишалося яких сто кроків, і сотня ще більше приспішала біг. Грімке «Сллла-вва!» змішалося з гураганним огнем кулеметів.

Не витримавши, Міша вжив свій власний лексикон і згадав «теплим» словом ворожу мать…

Ворогів охопила паніка, їх вогонь затих, і коли повстанці вдерлися до становищ, в них уже нікого не було. Всі втекли в напрямі Дилягови.

Сівши на скриню з амуніцією, сотенний пожадливо затягнувся цигаркою. Те саме зробили й інші, ледве стримуючи шалене биття своїх сердець…

Цієї ночі подібного роду акції відбувалися по цілій Лемківщині, й небо зачервонили відблиски пожеж. Повстанські відділи, виступивши проти ворогів одночасно, пригадали моцарській комуністичній Польщі і її московським опікунам, що український нарід боронитиме свою Батьківщину за всяку ціну. Впродовж цієї ночі УПА зліквідувала понад тридцять переселенчих пунктів ворога і здобула багато трефеїв.

Ранком сотня спала твердим сном на природному килимі галявини, й коли зійшло сонце, то одразу ж почало сушити мокрі однострої й чоботи повстанців, зрошені росою. Воякам не перешкоджало вві сні ніщо - ні патики, ні груддя, ані ранковий концерт птаства. Й лише стійкові. час від часу зиркнувши заздрісним оком на сплячих друзів, пильним оком оглядали терен, який знову опинився під контролем УПА.

Ці вдалі акції дуже піднесли бойовий настрій повстанців і викликали ще більше довір'я до них українського населення. Воно побачило в УПА свого справжнього оборонця, й повстанські відділи знову розмістилися у селах, а розбиті ворожі частини втекли на Сян. Щоб виправдати свою поразку, поляки оповідали несотворені речі про сотні тисяч завзятих бандерівців. І вистачило вислати на якусь акцію на Сян маленький повстанський відділ, як по цілій Польщі розходилися поголоски, що на її території оперують величезні бандерівські з'єднання. Це додавало страху ворожим силам і робило добру рекляму Українській Повстанській Армії

Переконавшися, що малочисленні підрозділи не є у стані ставити опір упівським відділам, бо вони їх легко можуть зліквідувати, вороже командування змінило тактику. Були організовані випадові пункти й оборонні бази, що їх розбудували за Сяном і по більших селах та містах. Уфортифікувавшись у Перемишлі, Кривчі, Дубецьку, Динові, Ніздреці, Мриголоді, Сяніку, Балигороді, Ліську й інших містечках та селах, ворог щокілька місяців улаштовував облави, на які вирушував силою кількох полків, уживаючи при тому маленькі московські літаки - «кукурудзяники» й артилерію. Кожна така облава не тривала довше тижня. Ворожі формації проходили за день кілька сіл, а потім у котромусь із них лишалися на ніч. Інколи вони обстрілювали артилерійським вогнем ліси, навіть переходили через маленькі лісові смуги, але великі масиви обминали.

Дуже часто ворожі застави з кулеметами, боронячи свої відділи по селах, знаходилися на віддалі лише кількох сотень кроків від застав сотні УПА. яка квартирувала в сусідньому селі.

Завдяки чудово організованій розвідці, упівські відділи посідали всі потрібні інформації про ворога, але він не мав найменшого поняття про те. що роблять чи що задумують робити повстанці. Коли приходили облави, відділи УПА уникали відкритих боїв, але майже кожного разу, вертаючись із цих облав, ворожі війська потрапляли в повстанські засідки, й то в таких місцях, де цього найменше можна було сподіватися.

Під час таких облав, скерованих на знищення відділів УПА, вороже командування думало, що повстанці повтікали, або заховалися у криївках, а в тому самому періоді повстанські командири проявляли великий військово-повстанський, стратегічний хист. Одного разу сотні Бурлаки, Ластівки і Крилача, наскочивши на військові кошари поляків у Пикуличах біля Перемишля, розігнали їх залогу і знищили.

Іншого разу в числі облави сотня Громенка перейшла Сян, здобула містечко Дубецьке, зліквідувала ворожу базу та розбила пошту і в'язницю, з якої визволила багатьох українців.

А курінь командира Хріна, заступивши відворотну дорогу ворожому полкові, який вертався з облави, в завзятому бою розбив його, й цей проріджений полк мусив відступати до своєї бази через Словаччину. Що ж торкається українських повстанців, то вони на здобутих ворожих гарматах і возах тріумфально проїхали через українські села, й наші люди зі сльозами на очах вітали переможців.

Поміж такими облавами звичайно наступав кількамісячний спокій. Укінці ворог переконався, що знищити український повстанський рух у короткому часі не зможе, й почав розбудовувати свої бази на території, де оперувала УПА, вживаючи для цієї мети сіл із польським населенням. На терені діяння сотні командира Громенка було три таких села - Борівниця, Дилягова й Кузьмина. Українські меншини мусили з них утікати, а коли туди вмаршували польські відділи, то виглядало радше на те, що вони знаходилися під охороною шовіністично настроєного польського населення, а не прийшли сюди, щоб його охороняти. Поляки вирішили використати присутність своїх військових частин і, маючи їхню підтримку, почали щораз то більш чинити акти насилля над українцями. Коли регулярні частини в малочисленному складі не відважувалися входити до українських сіл, то цивільні банди по кількадесят чоловік кожна нападали на них нічною порою, забирали худобу, грабували все, що могли, й мордували невинних мешканців. Майже щодня в котромусь із розташованих поблизу сіл відбувалися масові похорони цивільного населення, помордованого цими