Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Хай на три дні й три ночі; Розвіярові тільки б вирватися. Він повіється в гори і там зачаїться, а пізніше вистежить караван на Фер і пристане потихеньку, а там піде в море, хоч за юнгу, хоч за матроса. Треба тільки правильно вибрати час…

Він лежав на спині, усміхаючись у морок, і бачив, як несуться по полю руді й легкі, мов іскри, білки.

* * *

Удосвіта, коли раби по черзі умивалися зі струмка, Розвіяр, що не склепив очей за всю ніч, певно знав: цей день змінить його долю. Вервечкою вийшли зі Східної темниці, дістали сніданок у руки, і тут Роджі сказав, що носильників сьогодні треба тільки троє.

— Ти, — він тицяв ґулястим пальцем у груди черговому рабу, — ти…

Розвіяр обмер.

— І ти, — останнім Роджі вибрав високого хлопця на прізвисько Ніс, — ви, троє, беріть коромисла. А ти, книжнику, підеш розвантажувати вози з крупою, учора прийшов караван.

Розвіяр стояв приголомшений. Свобода була на відстані простягнутої руки — і вислизнула. На свій сором, він відчував боязливу полегкість: не доведеться битись та вбивати. Усе буде як завжди.

— Роджі, — сказав Ніс дуже тихо. — Я вчора ногу підвернув…

І підсмикнув холошу, показуючи опухлу щиколотку.

— Шуу, — виплюнув наглядач. — Більше нічого не підвернув? Іди на підоймі коловорот крутити, бо я тобі підверну, не встанеш! Ти, Жирний, з коловорота переходиш на розвантаження…

Погляд наглядача, звичайно понурий, переметнувся на Розвіяра.

— Бери коромисло, книжнику. Подряпаєш шкаралупу — шкуру злуплю.

Носильники розібрали коромисла. Розвіяру дісталась дуже зручна палка, ледь вигнута, відшліфована сотнями рук. Рушили по стежці вгору — десять поворотів, одинадцять тисяч кроків.

Він обігнав двох інших. Потім відстав і пошкандибав у хвості. Не треба квапитись; нехай вони візьмуть вантаж і підуть уперед.

Заспокоївши віддих, зусиллям волі перестав рахувати кроки. Треба зосередитись. Треба вирішити, як і коли розбивати яйце. Чи знають наглядачі таємницю личинок? Що коли збунтованого раба одразу ж пристрілять — здалеку? Чи зможе захистити його личинка вогнянки?

Вантажники обережно викочували яйця з гнізда, в’язали мотузками, навішували на коромисла. У диму, у тріскоті іскор, вони самі здавалися чудовиськами — від куряви їхня шкіра зробилась чорно-сірою. «Утомилася, старенька, це останні яйця, завтра вже не буде», — Розвіяр сам чув, як один вантажник сказав це другому. Рахівник із табличкою робив позначки, бурмочучи під ніс, перевіряючи цифри — унизу, де прийомка, стоїть інший рахівник, і щодня по закінченні робіт вони звіряються, щоб упевнитись: не зникло жодного яйця.

Скрипіли блоки, дзвеніли ланцюги, сичали носильники, коли іскра попадала в дірку на рукавичці. Розвіяр чекав, дивлячись на далекі верховини гір: у ранковому сонці вони здавались ошатними й навіть гостинними. На мить пригадалось — і загасло у пам’яті — літаюче місто Мірте.

Як наяву, Розвіяр побачив митника, як він вимовляє, наче випльовує, слово «гекса». І велить викинути Розвіяра за борт, мов погану ганчірку. А Розвіяр у відповідь розбирає чорну шкаралупу, і вогнянка заступається за нього.

Йому привидівся чорний дим над мостами Мірте. Крики, страх, вогонь і попіл. Три дні й три ночі — чудовисько кориться кожному його слову, а що буде потім, немає значення…

— Гей! Заснув?

Розвіяр струснувся, узяв на плечі коромисло з вантажем і, обережно притишуючи ходу, перетнув найкрутіший відтинок спуску. Знову звів дихання, настроївся на звичний ритм; одинадцять тисяч кроків.

Зараз?

Нема куди квапитись. Попереду, біля повороту, стоїть Роджі. Якщо розбити яйце — доведеться личинці його вбити…

А чому ні? Хіба Роджі не такий, як усі наглядачі?!

Розвіяр спіткнувся. Умить спітніли долоні. Роджі крикнув, коли Розвіяр добіг до повороту:

— Ти чого затинаєшся, га? Життя обридло? Під ноги гляди!

Розвіяр промимрив щось у відповідь.

Доріжка суха, не слизька, ще не гаряча. Ідемо обережно, дивимось під ноги. Не треба поспішати; ще маємо час, і там, нагорі, чекають на свій час страховища, до часу ув’язнені в шкаралупах.

А що коли книга бреше і вони не коритимуться?!

Приймальник розіклав яйця, разом із мотузками, у залізній вагонетці на колесах і повіз до спеціальної пічки, що не згасає ні вдень, ні вночі. «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття…»

Угору — бігцем. Одинадцять тисяч кроків.

Вантажники відверто раділи близькому закінченню робіт. Вони, хоч і були вільними найманцями, хоч діставали чималі гроші за свій труд — боялись вогнянки та її пекучих яєць і були щасливі, що без пригод закінчилася зміна.

— Сьогодні раніше підемо відпочивати, хлопче!

Звичайно вантажники не розмовляють із рабами. Але тепер — подобрішали; Розвіяр, пристроївши на плечах коромисло з новим вантажем, попрямував униз.

Зараз?

Розмахнутися, лупонути коромислом об камінь… Об цей? Чи той, наступний? Стежка — занадто відкрите місце, усім усе видно, і легко дістати стрілою…

На високому камені майоріла фігура наглядача Роджі. Той спостерігав за ним, за Розвіяром, неначе щось відчувши. Треба було зважитися, і Розвіяр, стиснувши зуби, змагався з усе більшим страхом.

Він закінчив другу ходку, здав вантаж приймальнику, і рахівник записав. Підійшов Роджі — він був незвично діяльний сьогодні.

— Хлопче… Ти якийсь дивний. Ще раз загаєшся по дорозі… Зупинишся… Так і знай: увечері тобі буде шмагання. Тільки загайся ще раз!

Розвіяр із важким серцем рушив угору. Під сонцем, під поглядом наглядача він не міг повірити, що таким сміливим був сьогодні вранці. Що з ним зроблять, якщо личинка чомусь помре? Або не буде слухатись? Або… якщо його піймають за три доби?

Ішов час. Розвіяру все складніше було переставляти ноги. Страх і відчай, з якими він змагався — і перемагав — з перших днів свого нового рабства, тепер цілком заволоділи ним. Він міг визволитись, міг дістати владу над життями інших, але не смів; це за кілька годин перетворило Розвіяра на більшого раба, аніж яким він був, зв’язаний і голий, на невільничому ринку.

Він ішов униз із вантажем, і два яйця вогнянки похитувалися на коромислі в такт до кроків. Наближався третій поворот…

Щось змінилося. Неначе тінь пролетіла в повітрі. Розвіяр підняв голову.

За камінною грядою почувся дивний звук — чи то шипіння, чи то скрегіт. І глухо скрикнула людина.

Ноги самі винесли Розвіяра на поворот, і він побачив, як наглядач Роджі, який щойно сидів на високому камені, тепер летить униз, притискаючи руки до горла. Тіло його скотилося, смикнулося, завмерло посеред стежки, а каміння ще котилось, велике й маленьке, один ударив Розвіяра по нозі…

На стежці, кроків за двадцять, стояла істота, яких він перше не бачив. У тварюки було чотири широких лапи з кігтями й довгий пружний хвіст. Тулуб, укритий