Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

Менглі-Гірей був непередбачуваним. Проте коли він дочитав листа, обличчя його стало навдивовижу спокійне і зосереджене. Лише краплина крові зачервоніла в кутику його прикушених вуст. Менглі-Гірей жбурнув листа у вогнище, якусь хвилю спостерігав, як той корчиться у полум’ї, а тоді байдужим голосом поцікавився:

— А той… хто привіз листа, він… ще живий?

Один з тургаудів рвонув з місця, проте подальші ханові слова зупинили його:

— Утім, стривай. Він ще може знадобитися.

А по якійсь годині Менглі-Гірей у супроводі сотні дужих тургаудів рушив у гості до московського воєводи Шереметьєва.

До нього треба було не лише перебратися через скрижанілий Дніпро, а й обминути обложений Київ. Менглі-Гірей їхав і час від часу насмішкувато чмихав: цей Шереметьєв, мабуть, не випадково став якомога подалі від стійбища кримського хана. Ще донедавна його ім’я було Шерим-бек, він був мурзою одного з прикамських улусів, і тепер побоювався, що кримський хан почне дорікати йому за зраду інтересів Піднебесної.

У московському таборі поява Менглі-Гірея зчинила переполох. Заметушилися сотники, розчищаючи дорогу до княжого шатра, звідусіль збігалися воїни, а найближчі падали обличчям у брудний сніг. Ще б пак — від Уральських гір до зелених Карпат, від лісової Оки і аж за осяйну Порту не було людини, значнішої від кримського хана! Бо лише у його жилах текла священна кров Чингізидів. І навіть сам турецький султан, коли полонив Менглі-Гірея, поставився до нього не як до бранця, а як до почесного гостя. Тож не те, що глянути в його обличчя, а навіть припасти до слідів його коня, було чи не найвищою честю для кожного правовірного.

Менглі-Гірей їхав попереду своїх охоронців — як завше, незрушний і гордовитий. Навіть погляд його очей був спрямований кудись у незбагненну для кожного простого смертного далечінь. І все ж звичним оком воєначальника помічав він багато чого. Передовсім завважив, що за кількістю воїнів московська орда не поступається його власній. Та й зовнішнім виглядом вона теж мало відрізнялася. Такі ж гарби і шатра, такі ж кудлаті коні-бахмати, і що найдивовижніше — майже такі ж обличчя. Аж дивно: чи то всі уруси-московити були під мурами Києва, чи то їх і справді було мало — проте на Менглі-Гірея дивилися здебільшого татарські обличчя…

А ще Менглі-Гірей завважив, що добра частина московської раті була не під київськими стінами, а тирлувалася подалі від них — так, начебто на щось вичікувала. Чи не чекав Шереметьєв, що кримські нукери відтягнуть на себе значну частку захисників Києва, і вже тоді вдарить напевне, аби привласнити перемогу тільки собі? Презирлива посмішка на невловиму мить ковзнула по обличчю кримського хана. Цікаво, що цей хитрун заспіває завтра!

Шереметьєв зустрів Менглі-Гірея неподалік свого шатра. Якусь мить вагався: чи ж личить йому, знатній людині землі московської, уклінно вітати кримського хана? Усе ж звичка, засвоєна ще його предками, мурзами самого Чингізхана, далася взнаки і боярин схилився у поклоні так, що його руки торкнулися землі. А тоді, задкуючи, жестом запросив сонцесяйного гостя до свого шатра. Чиїсь руки відхилили запинало і хан, ковзнувши поглядом по схилених головах бояринових охоронців, увійшов до шатра.

Тут було майже так, як і в шатрі будь-якого кримського бека. Хіба що з кутка сумовитими очима дивилася на гостя уруська ікона. По обличчю Менглі-Гірея прокотилася судома. Мурза Шерим-бек не тільки прийняв віру гяурів, а й пишається цим! А коли так, то з ним і розмовляти треба відповідно. Тому хан відмовився від частування, яке вважалося необхідною передумовою для будь-якої розмови. Але ніздрі його таки нервово сіпнулися, коли до них долинули пахощі щойно завареного чаю.

— Китайський? — поцікавився він.

— Так, сонцесяйний, — мимоволі схилив голову Шереметьєв.

Менглі-Гірей сьорбнув з піали, відламав маленький шматок шербету. Похмуро кинув, не приховуючи не вдоволення:

— Я на тебе чекав раніше.

— Воєвода Холмський тяжко захворів, — винуватим голосом відказав Шереметьєв.

Менглі-Гірей стенув плечима, що мало означати: хвороба хворобою, але ж треба й слова дотримувати!

— Співчуваю князеві, але мені його хвороба обійшлася у зайві дві тисячі життів, — глухо мовив він і наголосив: — Найкращих нукерів.

Шереметьєв хотів на те зауважити, що міг би й почекати шановний гість, доки підійде союзник, проте утримався. Натомість сказав:

— Гадаю, що вони загинули за спільну справу.

Менглі-Гірей гучно втягнув носом повітря, ніби втримуючись від праведного гніву.

— Ми з московським князем Іваном обговорювали умови походу. Як бачиш, ми свої зобов’язання виконали. А він?

Шереметьєв з гідністю підняв голову.

— Мій повелитель теж звик дотримувати свого слова.

— Щось я не бачу доказів, — зауважив Менглі-Гірей.

— Вони там, — Шереметьєв показав на скриню, що стояла в кутку.

— Це добре, — кивнув Менглі Гірей і зволив пожартувати: — Гадаю, в моєму шатрі вона теж займе гідне місце… — Затим, не повертаючи голови, покликав: — Азизе, де ти?

Шереметьєв завмер: хоч і висока особа завітала до нього в гості, усе ж навіть вона не мала права розпоряджатися в чужому шатрі. А коли до шатра увійшло четверо кримських богатурів[7], він узагалі на деякий час втратив дар мови. І лише тоді, коли нукери, важко згинаючись, винесли скриню з шатра, Шереметьєв гнівно випростався. Він хотів сказати, що, згідно зі звичаєм, плату за військову співпрацю має відвезти до хана саме він, Шереметьєв, — і то лише тоді, коли ця співпраця дасть видимі плоди. Проте Менглі-Гірей виставив наперед руку.

— Усе гаразд, шановний, — заспокійливо мовив він. І додав, ніби виявляв велику ласку: — Сподіваюся незабаром бачити тебе своїм гостем.

Він рішучим кроком ступив у сіни й не зміг утриматися від посмішки. Обіч запинала здригнулися й виструнчилися його тургауди, у той час як охоронці Шереметьєва розгублено виглядали з-за їхніх спин. Кивком голови Менглі-Гірей звелів тургаудам іти слідом. Саме собою розійшлося зовнішнє запинало, Менглі-Гірей зволив підсадити себе на білосніжного оґира і, так само вдивляючись поглядом у щось не доступне простому смертному, покинув московський табір. І лише від’їхавши за його межі, дозволив собі втішено зітхнути. Плата за військову співпрацю цілком виправдовувала збитки від невдалого походу.

Одразу по поверненні Менглі-Гірея до ставки у бік Переяслава виїхав без усілякого супроводу гонець Темір. Він віз дозвіл Менглі-Гірея відступити від Переяслава і чекати в умовленому місці. Про те, що уруси можуть зле повестися з листом і посланцем, Менглі-Гірей навіть думки не припускав. На гінця, що везе такого жаданого для них листа,