Дарунок Корній - Тому, що ти є

зважай! Про гени ж тобі натякали, точніше про їх значення. Це лише квіточки! Попри все, якщо стане вже надто важко, приходь — принаймні порадою допоможу. Хоча мені здається, що такі, як ти, навіть на шибениці не проситимуть допомоги.

Поліна якусь хвилю ще дивилася на Оксану. В очах крізь металевий блиск прозирало співчуття. Тоді тріпнула невдоволено головою, ніби скидаючи з себе пелену майже людського, яке таки у ній досі жило, розвернулася та пішла. Кучерики її золотавого волосся загойдалися в танці, поли кашемірового червоного пальта розвівалися від впевненої ходи його власниці, вишукані черевички зацокали підлогою кафе, а згодом і бруківкою міста.

Наступного дня після пар Оксану під університетом чекав заклопотаний Сигізмунд Владиславович, переминаючись з ноги на ногу. Оксана пригадала слова Поліни і вже зовсім без жалю, навіть трішки з огидою, глянула в очі проректору, майже силою висмикуючи свою руку з рук приголомшеного такою реакцією професора. Його рука здавалася липкою на дотик, мов павутиння, яке отак ловить всіляку дрібноту, а згодом висмоктує з неї життя. Чому вона погодилася? Ні, не заради сліз батька чи горя матері. Плювати на них після почутого. Заради Владислава. Зрештою, хлопець не винуватий, що у нього такі батьки, як і в тому, що захворів і що закохався.

В клініці пахне ліками, той гидкий запах в’ївся в стіни, в підлогу, в білі халати, які завідувач майже силоміць начепив на них. Проректор привіз її сюди на службовій «Волзі». «Феофанія», суперлікарня для суперпацієнтів. Оксана тут вперше. Дбайливо наклеєні усмішки медсестер та санітарів, чистота, стерильність, тиша. Вони заходять в палату. Оксана й не знала, що бувають такі — на одну людину, мов готельний номер. Біля Влада, який лежить з заплющеними очима, сидить жінка зрілого віку. Жінка повертає голову в бік тих, що увійшли. Волосся пофарбоване в блонд, швидкі сірі очі, як у Влада. В них біль та відчай. Оксані від того розпачу, побаченого в очах жінки, аж перехоплює подих.

— Іренко, — майже шепоче Сигізмунд Владиславович, — як Владик?

Слова чоловіка виводять жінку із заціпеніння. Вона переводить погляд на Оксану, і враз її обличчя зі згорьованого й розгубленого перетворюється на жорстоке.

— Ти що тут робиш, пройдисвітко? Хто тебе сюди впустив? Як посміла прийти, як посміла вкрасти у мене найдорожче? Ненавиджу, ненавиджу… — Ліпше б вона кричала, а не шипіла отак, майже по-зміїному.

Оксана після почутого хоче розвернутися та піти, однак професор тримає її міцно за руку.

— Не звертайте уваги, голубонько, вона сама не знає, що говорить… Мати, самі розумієте, а тут таке лихо, — шепоче на вухо Оксані лікар.

Жінка раптом зривається на ноги. Проректор спритно перехоплює її, однак вона продовжує з ненавистю дивитися на Оксану. Дівчина розуміє — сьогодні вона отримала ворога, нещадного та жорстокого, розбите серце матері, яке впевнене, що розбила його оця ненависна чужинка.

Далі все мов у тумані. Ірена Георгіївна продовжує нагороджувати Оксану дошкульними епітетами, робить це неголосно, слава Богу, очевидно, не хоче турбувати сина. Врешті її майже силою вдається лікарю та Сигізмунду Владиславовичу вивести з палати. Старий професор згодом повертається, виправдовуючись перед Оксаною та перепрошуючи через поведінку дружини, бо та дві доби не спала — от і дістала стрес, а насправді вона так не думає, і щось іще в такому ж дусі. Бо сину не ліпше, а вона вже на межі.

Оксана обіцяє ніч почергувати біля хворого замість Сигізмунда Владиславовича. Жалість інколи перетворює нас на рабів і змушує йти на самопожертви. Але чи може жалість перетворитися на щось більше?

Оксана сидить біля ліжка хворого. Владислав наче з хреста знятий. Синці під очима, хворобливий рум’янець. Торкає рукою його лоба — хоч чай на ньому заварюй, такий гарячий. Оксана співчуває проректору і навіть його дружині, бо матері бувають навіженими, коли доля їхнього дитяти майже на волосині. Так, Оксана жаліє хлопця. Але це не кохання, лише співчуття, і вона нічого з собою вдіяти не може. Частенько навідується медсестра, запопадливо посміхаючись. Міряє температуру, міняє щось там у крапельницях. Один раз робила укол. Влад навіть не зреагував. На запитання, що там, лише винувато посміхається, відповідаючи чемно, що вона тільки медсестра і радить за додатковою інформацією звертатися до лікаря. Оксані стає млосно від невідомості і від того, що вона таки відчуває себе винною. Дівчина бере Влада за руку — рука безвільна і гаряча на дотик.

Мимоволі в голову приходять слова колискової, які співала мама в дитинстві:

Коні бігають по колу, воронії,

Люлі-люлі, вітер в полі їм співає.

Коні бігають по колу воронії.

Владиславко наш тихенько спить-дрімає…

Оксана стримала слово і цю ніч провела в палаті біля хворого, сидячи на твердому табуреті й поклавши голову на краєчок ліжка. Вранці її розбудив кволий голос:

— Оксанко, Оксаночко! Таки прийшла.

Оксана розплющила очі. Кімнату заливало тепле весняне сонце, а на неї згори вниз дивилися сірі-сірі очі, і було в них стільки журби, радості та ще чогось такого, від чого всередині теленькнуло і задзвеніло:

— Як ти, Владику?

— Ти поруч, тому вже добре… Тому що ти є, тому і варто, таки варто…

Оксані здалося, що Владислав знову марить. Вона поклала йому руку на лоба, але він не був таким гарячим, як учора, може, лише трішки теплим.

— Що варто, Владику, що варто?

Владислав кволо посміхається. Бере Оксану за руку своєю слабкою рукою і промовляє:

— Тільки тому, що ти є, і варто жити, Оксанко. Я не зможу без тебе, не зумію. Будь моєю дружиною.

Оксана сподівалася, що Владова пропозиція — лише потьмарення розуму від високої температури. Тому перевела розмову на інше. Десь біля дванадцятої з’явився майже щасливий Сигізмунд Владиславович, схоже, лікар уже встиг повідомити йому радісну новину. Влад до того часу майже оклигав, навіть пробував жартувати. Оксана попрощалася з усіма, пообіцявши Владу навідати його завтра, і вийшла з палати. В коридорі було порожньо, лише звідкись долинав знайомий жіночий голос. Оксана поволі рухалась коридором до виходу і вже доволі чітко розрізняла слова:

— …але це все результат вашого вдалого лікування, шановний професоре. Я розумію, що пневмонію вилікувати доволі легко, але ж це не лише пневмонія, і вам це добре відомо. Ця дівуля ніякого стосунку до одужання мого хлопчика не має. Повернути дитині душевний спокій можна було б і в інший спосіб, запевняю вас. Як вам, такому поважному спеціалісту, могло таке уявитися? Це ж не шаманство. Ви ж науковець.

Біля дверей з табличкою «Головний лікар»