Галина Василівна Москалець - Слуга з Добромиля

— Знаєте, шановна, я був на війні цілих чотири роки, але не бачив, щоб немовлята воювали. Діти мають залишатися в тилу.

— Може, на вашій війні й був тил, але на нашій його немає!

Олексій Іванович зітхнув:

— Треба ноші, щоб його перенести. Там є в кутку.

Коли нарешті поранений опинився на столі, лікар помив руки і облив їх спиртом. До нього повернулося давно забуте відчуття того, що він потрібен і на своєму місці.Сказав тим обом:

— Хтось з вас буде мені асистувати. Швидко вирішуйте.

— Я, — сказав чоловік.

— Від цієї хвилини не задавати мені питань і робити все, що я вимагаю. Попереджаю, може трапитись усе, що завгодно.

— Якщо він помре, я вас уб’ю! — і жінка витягла з пелюшок пістолет.

— Сховай ту штуку, Олю! — гримнув на неї чоловік. — Йди з дитиною до комірки! Не переживайте, пане докторе, сюди ніхто не прийде. Усі сплять, як після купелі.

— А якщо хтось приїде?

— У такий дощ і туман жодна машина не виїде на гору. Дощ буде падати, скільки треба.

— Ви, що чарівник?

— Ні, я його слуга. Ну, а слуги повинні вміти все.

— Слуга? Що це може означати?

— Тільки те, що означає це слово. Ви хіба забули, що я казав вам коло вогню? Місцеві люди чули про Слугу з Добромиля, проте ніхто не знає його в обличчя. Бо у мене їх багато. Впізнають не по обличчі, а по вчинках, як казав мені колись один добрий чоловік.

Час зупинився для тих, хто зараз спав у психіатричному закладі. Щільна завіса дощу відділяла їх від Добромиля, а, отже, від решти світу. Працівники не змогли вийти на роботу, бо, як тільки ступали на дорогу, що вела до колишнього василіянського монастиря, їх охоплювало почуття страху, а відтак з’являвся вихор вітру й відпихав їх вниз, на стерню. Вертали назад у Діл, куди завжди могли вернутись.

Під оточеним муром костелом брів під дощем чоловік, що його давно не було видно: той жебрак, що перше сидів на базарі, повторюючи одне-єдине слово — «Саліна» Йшов помалу, видно, тіло його боліло, а одне око цілком заплило.

— Так-так, — промовляв він беззубим ротом, — Слуга з Добромиля… дуже добре!

Ніхто його не чув, а якби чув, то не кожний би зрозуміів, що до чого. Понаїжджало сюди повно чужих людей з великої України і навіть Росії, і селились у порожніх жидівських та польських кам’яницях, де пахло сльозами і кров’ю, і де було страшно їм жити.І хоч то теж були підневільні люди, однак, коли чоловік боїться, то помалу починає звіріти.

Нещасний каліка причвалав до костельної брами й запхався у нішу в мурі.Повернувся туди, звідки вийшов. Така його доля — бути жебраком при костелі панів Гербуртів: за них і після них. За що? За те, що колись показував пальцем на відьму, котру палили на вогні? Чи за те, що гострив сокиру для ката, що відрубав голову писареві Миронцю, єретику й святотатцю? А, може, за те й друге. Однак, звикся з тим і зараз чувся щасливим, повернувшись додому. Заснув так само солодко, як ті з монастиря, відпочиваючи від голоду, страху, горя і хвороби.

Старий лікар знову опинився серед своєї родини при суботній свічі, і їх було там семеро, стільки, скільки свічок у підсвічнику

Санітарам, Федю і Йосипу, снився однаковий сон, бо голови лежали близько одна від одної на столі: ніби вони малі хлопці й збирають гриби на подвір’ї замку Гербуртів.

Кухарка Ганна вибирала собі хустку на базарі й не могла ніяк вибрати між чорною в червоні ружі та червоною у чорні ружі. Але надійшов її чоловік і сказав:«Бери обидві, Ганусько, я заплачу.»

Тиміш рвав черешні й не міг наїстися, такі були солодкі.

Марії з села Вовчого снилося, що вона брала шлюб одразу з двома парубками: Грицем і Остапом.

Олена з Ляшків Мурованих пекла уві сні паски, такі великі, що розбирали задля цього піч.

Данило з Лаврова бачив себе дванадцятилітнім хлопцем, що купався в Лінинці й довкола нього плавали срібні пструги і співали як птахи…

У інших снах збирали горіхи у верхньому монастирському саду, доїли корову, стригли овець і пекли бульбу на пастівнику, ходили до церкви і складали сіно в копиці…

Снилося їм те, що кожен собі бажав. Але нікому не приснився Слуга з Добромиля, який того дня почав розповідати головному лікареві свою історію…

Слуга з Добромиля, ще 1949 рік

- Той хлопець, — неквапно почав чоловік, що називав себе Слуга з Добромиля, — якби ви знали, пане докторе, скільки він мені коштує! Я ще не бачив такого непослуха, як Ілько.І все через кохання. Я се можу зрозуміти, бо сам колись…Батьки віддали його до монастиря, хоча туди не можна віддавати меланхоліків. Але, можливо, він прожив би гарне спокійне життя, знайшов собі безпечніший інший об’єкт одержимості. Втім, батько й мати мені байдужі. Я все зробив, щоб порятувати Ілька від смерті у 1939 році.Він перетнув би границю й опинився у Європі.Там теж була війна, але це не йшло в жодне порівняння з тим, що почало діятися з приходом совітів. Він мав аж три козирі: не був циганом, не був євреєм і не був комуністом. Тому нічого аж такого йому не загрожувало, але хлопчина умудрився залишитися у Бескидах і стати в даному історичному контексті ізгоєм. Та хоч би він став навіть катом, я б дбав за нього. Мусите зрозуміти мене, пане докторе: тільки той слуга, що сам обирає свого пана, може принести і йому, і собі користь.

— Яка нісенітниця! — буркнув Олексій Іванович. — Тепер немає ні панів, ні слуг. У нас усі рівні, принаймні, в цій країні.

— Еге ж, — ущипливо сказав співбесідник., - «Кто бил нікем, тот станєт всєм»..Я не є прихильником вашої жалюгідної комуністичної ідеології і ніколи не загравав з дияволом. Тому для мене шо Гітлер, що Сталін, як кажуть у нас в Добромилі, пара кальошів. Не хочу марно витрачати часу на дискусії, тільки скажу, що так знущалися над людьми лише в часи Інквізиції, тільки в значно менших розмірах.

— Скільки у нас часу? — якомога спокійніше спитав лікар.

— До ранку. Доки наш поранений не піддужчає і не подасться знову воювати. А інші нехай виспляться. Уві сні не чуєш ні голоду, ні жалю. Ви щось маєте проти?

— Хоч один раз спитали мою думку. Дякую, нехай буде так. Тільки мені цікаво, як вам вдалося приспати всіх тих