Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

«Стара курва, — подумав стольник про гетьмана. — З цього б і починав, а то стільки води поповарив. А все для чого? Щоб ціну собі набити, мовляв, він не хотів віддавати Дорошенка, так Москва силоміць його забрала… А сам, якщо Дорошенка в Сибір відправлять, тільки радітиме, що надійно позбувся суперника…»

А Самойлович тим часом почав не то вчити стольника, не то застерігати:

— Коли до Москви приїдуть запорожці… Ну, посланці Сірка, а вони часто до вас їздять, дак щоб побачили, як Дорошенко живе у Москві… Щоб потім, повернувшись додому, казали: Дорошенко, мовляв, у Москві живе вільно, як пан який чи боярин. І з царської ласки користується, і не має ніяких утисків, бо інакше січовики той… е-е… можуть і бунтик підняти.

Насамкінець застеріг, щоб Дорошенка забрали потихеньку, щоб ніхто того й не знав і навіть не помітив, як його вивозитимуть з України, бо ще відіб’ють його в московських стрільців.

І відрядив із стольником своїх козаків у Сосницю.

6 березня стольник Семен Алмазов прибув у Сосницю і, не даючи Дорошенку й слова мовити, вирік:

— Маєш добу для того, щоб зібратися, і — гайда в Москву! Дуже там цар за тобою, гетьмане, скучив. Жде тебе в Москві — не діждеться…

— Таки… вигнання, — зітхнув Дорошенко. — А я було повірив Самойловичу, що мене чіпати не будуть.

— Тебе ніхто й не чіпає, — поспішив його запевнити стольник. — Просто цар запрошує в гості. Але на подальші балачки у мене вже немає часу — збирайся, гетьмане, в дорогу. Бери побільше собі добра, підвід тобі дозволено взяти чотирнадцять.

Перша ніч у Москві була довгою і без сну. Він лежав із заплющеними очима і внутрішнім зором бачив свою валку — попереду й по боках стрільці, біля нього невідлучно — вдень і вночі — стольник Алмазов, який відповідав за нього головою перед царем.

Од села й до села, од міста й до міста гетьманську валку супроводжували українські козаки — до тридцяти верхівців, а де й до півсотні. Недобре вони позиркували на московських стрільців, руків’я шабель стискуючи… Стольник Алмазов, бачачи те — зіркий! — супився, очиці його, як дві куниці, загнані в глухий кут, сюди й туди бігали під навислими кущуватими бровами, тонкі сині губи, що ховалися в бороді, чомусь кривилися…

У деяких селах, через які проїздили, бемкали, як на сполох, дзвони, люд на дорогу вибігав. Кучкувалися, спідлоба позиркуючи на чужих стрільців.

— Гетьмана… Москалі гетьмана везуть, — там і там чулося.

— Еге, дожилися після Богдана. Схопили гетьмана і везуть серед білого дня у свою Московщину, яко злочинця якого…

— Що хочуть, те й чинять московити на нашій землі, у наші хаті. Вже й гетьмана захистити нікому — чи козаки в Україні перевелися, чи всі попродавалися…

— А що?.. Мо’, й продалися, времня тепер таке… Хто не продався московитам, той надолужує. Он, кажуть, Самойлович…

— Не буди лихо, доки воно спить тихо.

— Лихо на нашій Україні ніколи не спить. А як і засне коли, то свої ж його й розбудять хутчій. То хай чують.

Стрільці на конях під тими недобрими поглядами вбирали голови в плечі, почувалися незатишно, як і їхній стольник.

У гетьмана, якого везли у вигнання (добре, якщо це заслання, а коли під шибеницю?), настрій у дорозі раз по раз мінявся — то сумний ставав, то веселий, то знову похмурнів. Ущипливим тоді робився, над Алмазовим збиткувався:

— Що, стольнику, зимно тобі в Україні сонячній? Бачу, бачу, душа твоя в п’ятках… розкошує. Га? Боїшся, чи довезеш мене ціленьким до своєї Москви?

Стольник боявся, тому квапив поїзд, підганяв його, аби пошвидше залишити позад себе Україну. Коли ж Дорошенко надовго вмовкав, намагався його підбадьорити.

— Не журися, гетьмане, далі Сибіру тебе не зашлють. Але у всьому покладайся на царську ласку. Вона або шкуру знімає, або в соболі зодягає.

— Вік би не знати царської ласки.

— Воно й такечки, — охоче погоджувався стольник. — Але ми люди служиві, нам одне робить — служить і служить.

— Мені ще півбіди, а ось Україні — біда, — гостро на стольника дивився: — І чому ваш цар причепився до нашої України?

— Бог його знає…

Але стольник знав, чого, тільки говорив інше:

— Любить її, Україну вашу, цар-батюшка наш. Та й не він її забрав, ваш Богдан її нашому цареві з уздром віддав.

— Ти, стольнику, Богдана не чіпай. Я служив йому з малих літ, і до його смерті воювали ми пліч о пліч. А цар ваш любить нас, яко вовк отару.

— А ви, — стольник скрива, — не будьте вівцями…

— А я тобі, московите, можу легко зараз довести, що не всі у нас вівці. Бачиш он людей край дороги? Недобре на вас, московитів, дивляться. Та й козаки при шаблях, на прудких конях. Досить мені моргнути, бровою повести, як вони стрільців порубають (стольник увібрав голову в плечі), а мене звільнять. Шаблюку дадуть, коня підведуть. І — гайда! На Січ, до отамана Сірка гуляти! Га?

Московит розумів, що так і може статися, тож квапив поїзд, аби пошвидше дістатися Росії, там безпечніше буде. І Дорошенко знав, що так може бути. Власне, було б, коли б він цього захотів і подав своїм знак… Не спіймають його люди Самойловича, проскочить на Січ, а там… Там воля… Знав, що так може бути і було б, коли б він погодився, але також знав і те, що цього не буде, адже на таке він ніколи не погодиться і стольник дістанеться своєї Москви живим та здоровим.

Хоча можна було б поборотися за булаву. Ось-ось, за булаву. А боротися за булаву заради булави він не хотів. Без нього охочих до булави — хоч відбавляй! Не Івашко Брюховецький він, що заради булави продавав всіх і вся, і кровію шинкував, аж доки й сам крівцею сплив… Досить Україні одного Івашка-пройдисвіта. Пройда він був неперевершений, хоч врешті-решт сам же себе й перехитрив і життям за те заплатив, позбавивши Україну волі перед своєю загибеллю… Що й казати, чимало вже за уряди пролилося крові — досить! Принаймні з нього досить, доборовся вже до краю. Хай ще інші, як охоту мають, поборються.

…Вже й ніч, а валка й не думає зупинятися. Спішить стольник, квапиться, щоб пошвидше до їхнього Севська дістатися — там вже в безпеці посуватиметься.

Хропуть натомлені коні, брязкають збруєю, перегукуються між собою в пітьмі стрільці. Стольник час од часу з ридвана голову в ковпаку висовує, покрикує