Галина Василівна Москалець - Писар Східних Воріт Притулку

― поцікавився Лі. ― Може, знає мій брат щиглик? Він струснув рукавом і звідти вилетів барвистий пташок, і всівся на плечі, щось щебечучи.

― Мій брат щиглик каже, що лікар вправив йому зламане крильце, отже, він існує.

― Спитайте його, чи писар тут теж справжній?

― Це я сам відповім, хоч і щиглик міг би дати Антону найкращі рекомендації. Справжній писар береже свій папір, тримає чорнильницю повною і дбайливо застругує найкращі пера, які йому скидають перелітні гуси. А також більше слухає, ніж говорить. Ось так. А щодо мене, тут у вас можуть виникнути сумніви… Справжній бібліотекар ― одержимий. Він цікавиться книжками більше, ніж людьми. Однак я не такий. Бібліотека обрала мене, а не я її. Коли ви пізнаєте мене краще, то не будете так уже й дорікати мені легковажністю. Коли вам знадобиться якась книжка, обіцяю її знайти.

― Хто ж тоді ви?

― Зараз я ― чарівник. Коли Антон був маленьким, то казав: «Ти такий сьогодні чарівник!» Я жартую, звісно… Можна щось робити з поважною міною, але цікавіше ― з усмішкою. Ну, що ж, перепрошую, що надійшов отак зненацька…

― Я це переживу, ― відповів Джон Сміт. Він все ще не міг усміхатись, але був до цього на кілька кроків ближче, ніж хвилину тому.

― Власне, я тут з певною метою, ― пояснив Лі. ― Хотів спитати вас, чи не зустрічався вам колись у тому світі старесенький чернець з паличкою і босий?

― Не можу пригадати.

― Той чернець побудував цю капличку…

― І що з ним сталося?

― Те, що й з усіма: повернувся у той світ.

І вклонившись, Лі легко, наче й не торкався землі, став сходити з пагорба. А Джон Сміт надкусив яблуко. Воно було справжнє.

Невдовзі настане зима і можна буде поринути в затишне існування, схоже на сон. Сама природа тоді дрімає, розважливо спочиваючи. Але і взимку прибульці приходять до Східних Воріт. Трохи дивуються, побачивши засніжений сад і полегшено тягнуть руки до вогню, який палає в грубці. І людям треба працювати, хоча й менше, бо сонце сходить пізно, а заходить рано. Треба нагодувати кіз, зварити обід, відкинути сніг зі стежки… Білі стіни зі снігу, туману й хмар відгороджують Антона від інших мешканців Притулку, і часом йому здасться, що всі вже пішли, а він залишився. І ніщо не заважає йому думати про це, про пустелю з ледь помітною стежкою, яка веде до Притулку, про тих, хто, можливо, наближається до Східних Воріт, і про те, чому в Старого кривавляться руки, як тільки хтось із прибульців підійде занадто близько до його серця…

Але досі ще не зима. Зграї птахів, що відлітають у ті краї, де природа ніколи не спить, сидять на мурах, відпочивають, п’ють воду зі струмків, об’їдають підмерзлі ягоди калини й терну, щебечуть. Їхні очі пильні, їхні крила міцні. Може, вони з того села, звідки родом Ізидор, син священика?

Ніхто не заважає йому думати про Настуню. Він сидить коло вогню, підкладаючи поліна, щоб Старий не вставав сам, рубає дрова, лежить у своїй кімнаті на ліжку ― однаково потонулий у власному безумстві, одержимості чи вірі. Хоч би як це називали люди, ніхто не відніме у нього права на дні й ночі з Настунею. Хоч вона бідна, сину, сирота, що скажуть люди… я вже дозволив тобі вчитися на інженера. Чого тобі ще треба, чого ти робиш нам встид?

Там, на горі, є таке дуплаве дерево. Дітьми вони ховалися там від дощу, і вже не дітьми ― від людей, хоч було тісно й згори порошилося сухим деревом. «Настуню, тобі не зимно?» ― «Трохи…» ― «То чого ж ти не вбралася?» ― «Йой, як вчула-м, що ти мене кличеш, то на ноги постоли… Баба верітку сховали, аби-м не йшла». ― «Нічого, тулися до мене, скорше зігрієшся. Слухай, Настуню, я чув, що є десь такий край, де ми би вільно могли жити обоє. Ми підемо його шукати. Але не зараз, бо скоро зима». ― «Хіба нам зле?» ― «Зараз нам добре, але, як ми виростемо, то стане тісно на нашій землі. Ніхто не дозволить нам разом бути, бо я син священика, а ти ― бідна сирота…» ― «Хіба десь буде інакше?» ― «Певно, що буде! Як спалим мости за собою, то вже не будем ні за чим озиратися. Не буде ні вітця, ні матері, ні родини…» ― «Але я так не хочу!» ― «І я не хочу. Може, нам колись простять. У них же серце не з каменю…»

Ізидор широко розплющує очі. Його мучить цей стан, коли не можна розділити сон і дійсність. Він встає і йде вниз, до Старого. Підкидає дров, гріє змерзлі руки.

― Не спиться мені, ― каже Старому. ― А ви колись спите?

Той не озивається, лише ствердно опускає повіки.

― Бабуся каже, що це минеться. Ніби всі потім відчувають полегкість. Ті, що приходять сюди. Не знаю, Настуня то зі мною, то лишається там, але ми ніколи не буваємо разом так довго, як би хотілося. Може, я тому не засинаю, щоб знову її не згубити. А ще як подумаю, що Настуня могла би жити й далі на селі, якби я її не вирвав звідти… Найліпше було б, коли б ми дісталися до Парижа. Тепер ― він ще далі. А ви були в Парижі?

― Був.

Від коливання полум’я тіні ожили. Ізидор задивився у німому відчаї на мигтіння іскор, ніби сподівався побачити там місто своїх марень, місто, яке дає можливість загубитись у ньому. З фонтанами, в яких купаються голуби, маленькими кав’яреньками, ятками букіністів, вуличними пісеньками, тією співучою мовою, що ллється з горла, як пташиний щебет… Де все чуже, а тому ― безтурботне.

― Я теж міг там бути… ― зітхнув Ізидор.

«Свобода? Ні, ― думав Старий. ― Ще один Вавилон. Таких міст багато. Вони з’являються на перехрестях торгових шляхів, або просто з чиєїсь примхи, і тішать око, як перезрілий плід, що гниє зсередини. Але там справді можна загубитися, стерти з обличчя риси, які належать лише тобі, й загубитися… Хвора свобода…»

― Так, я там був, але давно. То був не той Париж.

― О ні! Париж завжди саме той! ― заламав руки хлопець. ― Ми так хотіли туди потрапити, що не могли розчаруватись…

― Ти завжди можеш туди потрапити, дитино