Людмила Петрівна Іванцова - Живі книги

друга трохи визирає з-під круглого стільця та довгої спідниці. Ви не повірите, але… На тонкій підошві чорних черевичків зі шнурівкою та на каблучку чітко було видно смужку засохлої рудої глини… Точнісінько таку я відчистив того ранку зі своїх черевиків…

Віктор, розраховуючись за столиком з Анею, попросив викликати для нього таксі до Хрещатика на чотирнадцяту тридцять – мав там якісь справи.

Потім, уже біля бару, у його руках знову звідкись виникла невелика металева трубка, що миттю перетворилася на довгу паличку, кінчиком якої він торкнувся краю першої сходинки. Амалія, що стояла поруч, не наважилася підтримати його на сходах, а тільки нерішуче озирнулася на дівчат за барною стійкою. Ті синхронно всміхнулися, а Віра впевнено махнула рукою вслід, і цей жест, певне, мав означати, що чоловік і сам непогано дає собі раду.

Жінка знизала плечима й пішла слідом за сліпим, усвідомлюючи нелогічність ситуації, а надто коли Віктор спустився сходинками до вхідних дверей, відкрив їх і відступив убік, пропускаючи даму.

Машини досі не було, вони стояли в затінку біля кав’ярні і не поспішали прощатися. Навколо ворушилося напоєне сонцем місто, у пилюці сварилися за шматочок мотузки горобці, схожий на бомжа кудлатий запилюжений дідуган важко шкутильгав від ринку, ніби «сам у собі», байдужий до інших про явів життя довкола. Амалія затримала погляд на ньому, зітхнула й промовила:

– Дивак цей пан Юрій… Так розхвилювався, розповідаючи, здивував мене не на жарт, а коли зателефонували з роботи, то немов його підмінили: миттєво замкнувся, немов застібнувся на всі ґудзики, попросив вибачення і зник.

– Так. Не без того… Може, ще й пожалкує про свою відвертість, – не дуже весело всміхнувся Віктор, механічно постукуючи паличкою по краю тротуару.

– Чому це?… А що ви думаєте про його розповідь? Чи про нього самого? Він направду пережив ці містичні події, ці хвилювання чи вигадав усе?

– Заради кави із запіканкою? – хмикнув Віктор, ніби вгадавши думки Амалії.

– Чізкейка, пардон! – всміхнулася вона.

– Та один чорт – сирник, запіканка, лінивий вареник! Солодке і з сиру! Письменниця мала б здогадатися, що самотнього чоловіка не назва вабить, коли йдеться про їжу! Бо вдома ж ніхто цим не погодує!

От якби таку акцію започаткував ресторан української кухні, що тут неподалік, я б і сам ходив туди розповідати байки за обід!

Амалія навіть розгубилася від такої заяви і про її «статус», і про сутність самотнього чоловіка… Вона не втямила, чи то був жарт, чи направду вирвалося щось несподіване для неї з глибини чоловічої незрозумілої душі. Скориставшись тим, що чоловік її не бачить, а ніби дивиться кудись удалину повз неї (таким був поворот його голови), пройшлася поглядом по ньому з голови до ніг і назад, заскочена думкою, як цей немолодий, але стрункий та охайний чоловік існує сам-один у непростому навіть для зрячих світі. А що він не має дружини, то і так було ясно – у жінок зазвичай спрацьовує інтуїція, особливо у тих, хто шукає пару. Хоча наразі це був не той випадок.

Розмова на цьому ніби спотикнулася, обоє відчули певну незручність. Та за мить біля пари, що стояла на краю тротуару, пригальмувало таксі. Віктор розвернувся обличчям чітко до Амалії і простягнув їй на прощання руку. Вона обережно потисла її, одночасно намагаючись просочитися поглядом крізь темне скло його окулярів, щоб побачити очі, адже чоловіча усмішка цієї миті видалася їй «для годиться».

9

Цей день для Женьки був не таким, як інші. Останній день із трьох її вихідних ознаменувався переїздом у нове помешкання. Звісно, переселення до орендованої кімнати у двокімнатному «хрущі» до старенької господині зміною помешкання з натяжкою можна назвати, але сенс таки був у зміні житла. Тобто місця, де вона буде ночувати, підхоплюватися зранку, звідки тікатиме на роботу, а повертатиметься пізно ввечері. На вихідних вона інколи валятиметься там у ліжку хоч до обіду, і щоб ніхто при цьому не втручався в її життя. За це варто було заплатити тисячу гривень на місяць і пережити неабиякий скандал удома.

Звісно, їй було шкода маму, яка лишалася наодинці зі своїм другим, не надто передбачуваним чоловіком, але… Але ж мама його знайшла собі сама, коли Женьці ледве виповнилося чотирнадцять, і то після двох років «кастингу», через три роки після розлучення з батьком. Татусь десь накивав п’ятами і не нав’язувався ні з вихованням, ні з аліментами. Мати рік ходила, мов зомбі, а потім несподівано розквітла.

Так буває, коли раптом хтось дивний закохується в тебе всупереч усякій логіці й, засліплений тим почуттям, якийсь час має тебе за богиню. Спершу «богині» це видається неймовірним, несправжнім і навіть смішним, а потім… Потім спина її випрямляється, голова гордовито піднімається, погляд набуває упевненості та сексуальності, міняється навіть хода і… І тут на запалений одним вогонь починають злітатися інші. Ті, що обходили «богиню» десятою дорогою, коли вона, депресивна, зализувала рани після розлучення, страждала, зневірившись у всьому світі, нічогісінько не випромінювала, а навпаки, несвідомо засмоктувала чужу енергію, компенсуючи чималу втрату власної. А кому ти направду такою була потрібна? Отож.

Тому після першого дивака-закоханого в зовсім іще не стару маму з’явилися й інші «волонтери». Вона спершу розгубилася, а потім, мабуть, на зло батькові, почала «кастинг». Перший, романтично налаштований сусід Василь Прокопович, науковий співробітник музею, на те образився й боротися за даму серця не став. А після недовгого відбору кандидатів на місце біля «богині» в їхній квартирі кинув якір таксист Жора, який букетів не дарував, віршів не читав, не зітхав і не просив руки, а був конкретним і практичним колишнім радянським прапорщиком. Руки мав золоті, характер хазяйновитий, але неврівноважений, настрій його стрибав від куражу до гніву з усіма наслідками. Дуже скоро він уже почувався в їхній квартирці на півтори кімнати, як удома, тобто мужиком відповідальним, годувальником, тож із правом голосу. Причому єдиного, який враховувався. Крім потягу до дідівщини в побуті, Жора був іще й ревнивим, бо мав передісторію з першою дружиною. Тому маму було попереджено, а музейному сусіду дано разок по ребрах для профілактики, «щоб не здумали тримати за дурня».

Така розстановка фігур проіснувала майже шість років. Мама вже не виглядала «богинею», мала вигляд давно заміжньої жінки з купою клопотів, але була при чоловікові, підперта в господарстві його плечем, а в бюджеті – зарплатнею. Правда, Жора, хоч і таксував, але з часом почав випивати, характер його псувався. А чим старшою ставала Женька, тим частіше ловила на собі