Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

– Немає понад цю любов!

І щоки королеви зарожевіли, очі широко розплющились: вона побачила, що з аркушів книги виросла раптом найчудовніша троянда світу, жива подоба тієї, що виросла з крові Христа, пролитої на хресті!

– Я бачу її! – мовила вона. – І довіку не помре той, хто бачив цю троянду, найпрекраснішу троянду світу!

Нове вбрання короля

Жив колись король, який найбільше за все любив нове вбрання. Сталося так, що до міста, де жив король, приїхали двоє шахраїв. Вони назвали себе ткачами й оголосили, що можуть виткати кращу в світі тканину. Вони казали, що вбрання, пошите з неї, стає невидимим для будь-якої людини, яка жахливо дурна або сидить не на своєму місці.

Король зрадів і звелів дуже добре заплатити шахраям за те, щоб вони швидше виткали чудесну тканину.

Шахраї вдавали, що працюють до пізньої ночі, вимагали найтоншого шовку та найчистішого золота, але на їхніх верстатах нічого не було. Вони тільки прикидалися, що тчуть нитки, яких не існувало.

Король хотів подивитися на їхню роботу, але відразу ж злякався, що не побачить чудової тканини. А виказати себе дурнем або таким, що не годиться для свого місця, йому не хотілося, от він і послав до шахраїв свого чесного старого міністра.

Міністр прийшов до шахраїв і нічогісінько не побачив!

«Невже я не годжуся для свого місця? Невже я дурний? – злякано подумав він. – Ні, не можна зізнаватися!»

– Як це прекрасно! – сказав старий міністр.

Посилав король до шахраїв і інших міністрів, але всі вони запевнювали, що прекраснішої тканини та вправніших майстрів ніколи не бачили.

Незабаром усе місто обговорювало чудову тканину. І от сам король наважився нарешті подивитися на неї.

На верстатах не було жодної нитки, а шахраї з усієї сили робили вигляд, що працюють!

«Невже я не годжуся для свого місця?» – злякався король.

– Як гарно! – сказав він.

І всі придворні закивали головами і сказали:

– Ця тканина прекрасна, ваша величносте! Зшийте з неї вбрання до завтрашньої процесії!

І король надав кожному з шахраїв звання придворного ткача.

Цілу ніч шахраї вдавали, що знімають тканину з верстатів, ріжуть її ножицями, шиють голкою без нитки, і нарешті сказали, що вбрання готове!

– Поміряйте вбрання, ваша величносте! – сказали шахраї.

Король роздягнувся, і шахраї вдали, ніби надягають на нього нове вбрання, застібають камзол, поправляють мантію…

– Як вам личить! Як чудово сидить! – на один голос сказали придворні.

А король крутився перед дзеркалом.

– Я готовий до процесії, – сказав король.

Король крокував на чолі процесії, а люди на вулицях міста казали:

– Нове вбрання короля і справді неперевершене!

Ніхто не хотів зізнатися, що нічого не бачить, адже це означало б, що він або дурний, або сидить не на своєму місці.

– А король голий! – крикнув раптом якийсь малюк.

– Послухайте, що він говорить! Це каже невинна дитина! – сказав його батько.

І від одного до іншого почали передавати:

– Король голий! Малюк каже, що король голий!

– Король голий! – закричали нарешті всі люди.

Королю стало недобре: йому здалося, що люди мають рацію. Та він йшов іще поважніше, а камергери несли за ним шлейф, якого не існувало.

Стійкий олов'яний солдатик

Були колись двадцять п'ять олов'яних солдатиків. Рушниця на плечі, груди колесом, мундир червоний, відвороти сині, пуговки блищать… Чудові солдатики! їх подарували маленькому хлопчикові на день народження. Хлопчик заплескав у долоні й заходився розставляти їх на столі.

Двадцять чотири були зовсім однакові, а двадцять п'ятий солдатик виявився одноногим. Його відливали останнім, і олова трохи не вистачило. Проте він і на одній нозі стояв так само твердо, як інші на двох.

На столі було багато іграшок. Та найкращим був картонний палац. Крізь його віконця можна було зазирнути всередину і побачити всі кімнати. Перед палацом лежало кругле люстерко – воно було наче справжнє озеро, і навколо нього стояли маленькі зелені дерева. По озеру плавали воскові лебеді.

Найгарнішою була хазяйка палацу. Вона теж була вирізана з картону. На ній була батистова спідничка, блакитний шарф, а на грудях – блискуча брошка.

Красуня стояла на одній ніжці, простягнувши вперед руки, – вона була танцівницею. Другу ніжку вона підняла так високо, що олов'яний солдатик вирішив, ніби красуня теж однонога.

«От би мені таку дружину!» – подумав він і причаївся за табакеркою, що стояла на столі.

Звідси солдатик чудово бачив прекрасну танцівницю, яка весь час стояла на одній ніжці й жодного разу навіть не похитнулася!

Уночі, коли всі люди полягали спати і в будинку стало тихо, іграшки влаштували бал. Навіть лускунчик заходився перекидатися, а грифель танцював на дошці, залишаючи на ній білі сліди! Здійнявся такий галас, що в клітці прокинулася канарка і почала балакати своєю мовою так швидко, як тільки могла, та ще й віршами.

Тільки одноногий солдатик і танцівниця не ворушилися.

Вона стояла на одній ніжці, а він застиг із рушницею, наче вартовий, і не відводив від красуні очей.

Пробило дванадцяту. І раптом розчинилася табакерка.

У цій табакерці сидів маленький злий троль. Він вистрибнув із табакерки й озирнувся навколо.

– Агов! – крикнув троль олов'яному солдатикові. – Танцівниця надто гарна для тебе!

Та олов'яний солдатик вдав, ніби нічого не чує.

– Гаразд, ти мене ще згадаєш! – сказав троль.

Уранці, коли діти прокинулися, вони знайшли одноногого солдатика за табакеркою й поставили його на вікно.

Раптом вікно розчахнулося, і солдатик полетів із третього поверху вниз головою. У вухах засвистіло. Хвилини не минуло – і він уже стирчав із землі догори ногою. Хлопчик і служниця відразу ж кинулися шукати солдатика, та скільки не нишпорили по землі, так і не знайшли. Звичайно, якби солдатик крикнув: «Я тут!» – його б відразу відшукали. Та він вважав негідним кричати на вулиці – адже він носив мундир і був солдатом.

І тут раптом почалася злива!

По вулиці розповзлися широкі калюжі, потекли швидкі ручаї. А коли нарешті дощ скінчився, прибігли двоє вуличних хлопчиськ.

– Дивись, – сказав один із них. – Це олов'яний солдатик!.. Відправимо його в плавання!

Вони зробили з газети човник, посадовили в нього олов'яного солдатика і спустили в канавку.

Човник поплив, а хлопчики бігли поруч, плескаючи в долоні.

Вода в канаві так і вирувала після зливи! Човник то пірнав, то злітав на хвилю, то його кружило, то несло течією.

Олов'яний солдатик увесь тремтів, але тримався стійко, як і належить справжньому солдату.

І от човник занесло під широкий міст, і стало дуже темно.

Раптом з-під мосту вистрибнув великий водяний