Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

консьєрж був спільником — і поготів! Це не більш як гіпотеза, але вона багато чого пояснила б, зокрема — відсутність у лабораторії та передпокої слідів підошов, наявних у Жовтій кімнаті. Коли панну транспортували до замку, матрац могли на хвильку лишити поблизу вікна, що й дало злочинцеві можливість утекти…

— Ну а далі, що далі? — зареготав з-під ліжка Рультабій.

Трохи ображений, я відповів:

— А що далі — невідомо… Можливо все, що завгодно…

Татусь Жак докинув:

— Таке саме спало на думку й слідчому, й він наказав уважно оглянути матрац. Потім змушений був посміятися зі свого припущення, мій пане, як оце ваш приятель сміється, бо в матраці аж ніяк не виявили подвійного дна. До того ж, якби в матраці ховалася людина, її було б видно!

Тоді я теж вирішив із себе посміятися, хоча тільки згодом зрозумів, яку нісенітницю бовкнув. Але ж де починається й де закінчується нісенітниця в такій справі?!

Мабуть, лише мій друг здатний був відповісти на це запитання, й ніхто, окрім нього!..

— Скажіть-но, — гукнув він, і досі плазуючи під ліжком. — А хто зсунув цей килимок?

— Ми й ізсунули, — відказав татусь Жак. — Коли не побачили вбивці, то подумали, чи немає якоїсь дірки в підлозі…

— Дірки тут немає. А льох у вас є?

— Ні, льоху також немає. Адже це не зупинило пана слідчого, а надто його секретаря; вони обнишпорили одну по одній кожну мостину підлоги, немов під нею розташовано цілу пивницю.

В цю хвилину репортер виліз із-під ліжка й на мить застиг. Очі його блищали, ніздрі роздувалися, як у молодого звіра, що причаївсь у засідці й вислідив здобич. Я не міг знайти кращого порівняння ні з чим іншим, як з молодим хижаком, що полює на дичину… А він і справді немов узяв слід тієї людини, яку заприсягнувся вполювати для свого хазяїна, головного редактора газети «Епок», бо не треба забувати, що наш Жозеф Рультабій був журналістом! Та само плазом він обнишпорив усі чотири кутки кімнати, лазив скрізь, обнюхав геть усе, що бачили й ми і вважали незначущим.

Туалетний столик являв собою звичайнісіньку дошку на чотирьох ніжках і не міг правити навіть за тимчасову схованку. Одежної шафи зовсім не було — гардероб панни Станжерсон містивсь у замку.

Рультабій пройшовся руками й мало не носом по всіх стінах, усуціль змурованих із доброї цегли. Потому його спритні пальці взялись обмацувати жовті шпалери, він видряпався під самісіньку стелю: щоб дістати до неї, йому довелося встановити стільця на туалетний столик; отак на цій хитромудрій драбині він обстежив усю стелю. Покінчивши зі стелею, де уважно вивчив слід другої кулі, Рультабій узявся до вікна — тепер черга дійшла до віконниць та грат, міцних і неушкоджених. Врешті полегшено зітхнув — чи не від задоволення! — й сповістив, що «тепер він спокійний».

— Ви тільки уявіть собі, нашу бідолашну панну вбивали, а вона була замкнена! — простогнав татусь Жак. — І кликала нас на допомогу?!

— Так, — проказав юний репортер, витираючи зрошене потом чоло. — Жовта кімната, ї й-Богу, була замкнена, мов банківський сейф!

— Ось чому, — підхопив я, — ця таємниця найзагадковіша з усіх відомих, які я знаю, навіть породжених письменницькою уявою. Сам Едгар По в «Убивстві на вулиці Морг» не додумався до чогось подібного! Щоправда, місце злочину теж було замкнене, але принаймні лишалося вікно, крізь яке міг проникнути вбивця, в тому випадку — горила…[4] А тут не йдеться про жоден, нехай який завгодно вузький отвір! За умови, що двері й вікно були зачинені, в чому ми пересвідчились, до приміщення й муха не влетіла б і з нього не вилетіла б!

— Свята правда! Свята правда! — підтакнув Рультабій, увесь час витираючи піт з чола, який котився, видимо, не так від нещодавніх фізичних зусиль, як від сильного розумового напруження. — Свята правда! Це велика й чудова й надзвичайно цікава таємниця!

— Навіть Божа Тварючка, — белькотів татусь Жак, — сама Божа Тварючка, й та, якби вчинила цей злочин, не змогла б утекти… Цитьте, слухайте-но!.. Чуєте?

Татусь Жак, удивляючись крізь вікно в сусідній ліс, дослухався до чогось.

— Вона пішла геть, — нарешті вимовив він. — Доведеться її порішити… Надто воно зловісне, це створіння… Хоча й Божа Тварючка… Щоночі приходить на могилку святої Женев’єви, й ніхто не насмілюється її зачепити, бо всі бояться, щоб мати Навколішниця не прокляла…

— А який він завбільшки, той кіт Божа Тварючка?

— Не менший за собаку, за гладкого басета. Справжня потороча, мушу вам сказати! Я ж, лишенько моє, не раз себе питав, чи це не той котюга своїми пазурами вп’явся панночці в горло!.. Але Божа Тварючка не носить шкарбунів, не бабахкає з револьвера, не має таких ручиськ! — заволав татусь Жак, покивуючи на червоні відбитки на стіні. — До того ж, якби вона перебувала в кімнаті або ж у флігелі, ми б її побачили, так само побачили б, як і людину!

— Авжеж, — докинув я. — Ще до того, як приїхав і подивився на Жовту кімнату, я теж питав себе, чи це не котяра матінки Навколішниці…

— І ви теж?! — вигукнув Рультабій.

— А ви хіба ні?

— Я — ні, жодного разу… Прочитавши статтю в «Матен», я збагнув, що про тварину не може бути й мови. А тепер можу заприсягтись: тут відбулася жахлива трагедія… Але чому ви й слова не кажете про берет та носовичок, татусю Жаку?

— А що казати? Слідчий їх забрав, — не без вагання відповів старий.

Зберігаючи дуже серйозний вираз обличчя, репортер мовив:

— Щодо мене, то я не бачив ні того носовичка, ні берета. Проте можу описати вам, які вони на вигляд.

— Ет, у такому разі ви добрячий проноза. — Й татусь Жак кахикнув, щоб приховати своє зніяковіння.

— Це був великий синій носовичок із червоними смугами, а берет — старий, баскський, такий, як оце ваш. — Рультабій кивнув на голову старого слуги.

— І справді так! То ви чаклун!

Татусь Жак спробував засміятись, але це йому не вдалося.

— Як ви здогадалися, що носовичок був саме синій із червоними смугами?

— Бо якби він не був синій із червоними смугами, ви б його просто не знайшли!

Не звертаючи більше уваги на татуся Жака, мій друг витяг з кишені аркуш паперу та ножиці, нахилився над відбитками ніг на підлозі, приклав аркуш до одного із слідів і заходився вирізувати. В такий спосіб він одержав чітку паперову викрійку підошви, яку передав мені й попросив не загубити.

Потому повернувся до вікна і, вказавши татусеві Жаку на Фредеріка