Пітер Хьог - Тиша

Багато уваги приділяла фінансовій стороні справи. Пішла з державної охорони здоров’я. Працювала спочатку у фармацевтичній промисловості. Досі там працює, наскільки я знаю. Одночасно відкрила дорогу, сучасну — й успішну — пологову клініку в Шарлотенлунді. Може, це вона?

— Як її прізвище?

— Багато часу минуло. Здається, Борфельдт.

Каспер подивився на кісточки своїх пальців. Вони були білими, як у скелета в кабінеті біології; Він розтулив кулак.

— Не знаю, — відповів він. — Ймовірність невелика. Але все одно — дуже дякую.

Він повісив слухавку.

Ні за прізвищем, ні за назвою організації в телефонній книзі він нічого не знайшов. Але він знайшов потрібну адресу на рекламних сторінках, це було єдине оголошення в розділі «Пологові будинки».

Будинок цей був на початку Странваєн. На сторінці була рекламна віньєтка будівлі. Він розгорнув малюнок Клари-Марії та поклав його поруч з довідником. На її малюнку виявилось багато правильних деталей. Вигин сходів, що вели до того, що, мабуть, було головним корпусом пологового будинку. Кількість вікон на фасаді. Характерні, поділені на шість частин віконні рами.

За цією адресою було зареєстровано п’ять номерів телефонів: канцелярія, черговий, педіатр, лабораторії і пологове відділення.

На мить він задумався, чи не викликати поліцію. Потім викликав таксі.

З маленької шафки над унітазом він дістав велику пляшечку з пігулками, з пляшечки — дві великі, як облатки, пігулки: двічі по тисячі двісті міліграмів кофеїну. На етикетці — найкращі побажання від Ля Мора, лікаря Королівського театру. Він налив у склянку води. За чверть години пігулки почнуть накладати зовнішню, біг-бендову бадьорість на внутрішній контрапункт алкоголю і перевтоми.

Про всяк випадок він ужив ще дві пігулки. Подивившись на себе у дзеркало, він підняв келих. За всіх тих лікарів, які, подібно до Лоне Борфельдт, допомагають нам з’явитися на цей світ. За тих, хто в хоспісі Державної лікарні допомагає нам піти з нього. І за тих, хто подібно до Ля Мора допомагає нам витерпіти час чекання.

З кільцевої дороги звернуло авто. Таксі це бути не могло, бо йому здавалося, що він чує дванадцять циліндрів. Але машина знизила швидкість, розшукуючи щось. Він проковтнув пігулки. Поставив склянку на полицю, перевернувши її денцем догори.

Двічі він опинявся в одній гримувальні з Жаком Таті[19], удруге це було в Стокгольмі, після того як маестро втратив усе на комедії «Час розваг» і повернувся назад до роботи у вар’єте. Знявши грим, він так само поставив склянку. Каспер спитав тоді: чому?

— Пил, la poussiere.

— Ми ж повернемося завтра.

Мім посміхнувся. Посмішка не поширювалася на очі.

— Ми можемо сподіватися на це, — сказав він. — Але бути певними — навряд чи.

12

Він уперше в житті бачив «ягуар» з табличкою «таксі». Задні дверцята відчинилися самі собою, сидіння прийняло його у свої обійми, немов жінка.

У машині пахло товстою натуральною шкірою, то був запах дорогої упряжі, але освітлення було якимось дивним. Водій був дорослий хлопець з прелатським коміром. Каспер спробував класифікувати його по звуку: ймовірно син дрібного селянина з острова Морс, студент-теолог, ніякої фінансової допомоги з дому. Вдень — теологічний факультет, ночами — таксі, адже доводиться лічити кожну крону.

— Странваєн, — сказав він. — І якщо ви спитаєте мене, то вмикати лічильник зовсім не обов’язково.

Йому досить було п’ятнадцяти секунд з новим диригентом, щоб визначити, чи є в ньому драйв, так само було і з водіями таксі. Цей виявився у верхній частині шкали, Фуртвенґлер[20] водіння: автомобіль мчав уперед, немов річка до моря, вулиця Фабриксвай розтала в темряві позаду машини.

— Христос залишиться навіки-віків, — сказав водій, — говорить Іоанн. Усе інше змінюється. У сидіннях з’явилися датчики. Сполучені з лічильником. Тож тепер ніяких лівих поїздок.

Каспер заплющив очі. Він обожнював таксі. Навіть коли машиною, як ось зараз, кермував сільський дурачок. Усе одно що дістати в своє розпорядження феодальну карету з кучером, тільки краще. Тому що, коли поїздка закінчується, кучер зникає, зникають рахунки з авторемонтної майстерні, зникає вся ця купа залізяччя. А ти залишаєшся без машини і без будь-якої відповідальності.

Водій насвистував фрагмент мелодії, дуже чисто, що не так часто трапляється — навіть серед музикантів. Мелодія теж була рідкісна, то був BWV Anhang 127 — один з двох-трьох бахівських маршів, у мі-бемоль мажорі, який виконують дуже рідко, а надто в цьому варіанті — цирковій оркестровці Джона Кейджа. Каспер колись провів два сезони у СІЛА, виступаючи в цирку «Барнум і Бейлі», ця оркестровка стала тоді його музичною заставкою.

— Ми подивилися всі п’ять твоїх вечірніх вистав. У «Potters field». Ми сходили зі сцени о пів на дванадцяту. Стирали маску рушником. Вдягали плащ поверх костюма. На вулиці на мене чекав прекрасний автомобіль. «Мустанг». Якщо я змащував його вазеліном і тримався правого боку, я міг проїхати від Чотирнадцятої до Сорок другої вулиці, не побачивши червоного світла. Поліція не затримує рух. Якщо триматися подалі від хайвею і Риверсайд-драйв, то можна їздити роками навіть без натяку на штраф за перевищення швидкості.

Комір прелата виявився не коміром. Це була філігранна павутина шрамів, неначе до тіла була пришита нова голова.

— Фібер, — констатував Каспер. — Франц Фібер.

Це трапилося на зйомках автомобільних трюків. Потрійне сальто з пандуса. У переробленому «фольксваґені». Вперше й востаннє у світовій історії — задумано все було як комічний номер. Каспер тоді старанно уникав газетних статей про катастрофу, він був за десять миль від місця аварії, коли все сталося. Обидва напарники загинули.

Каспер зрушив голову на сантиметр. Дивне освітлення автомобіля пояснювалося тим, що між ручкою перемикання передач і маленькою іконкою Діви Марії з Ісусом стояла плаваюча свічка.

Його рух не проскочив повз увагу молодика.

— Я повсякчас молюся. Того разу заклинило поршень. Я відчув це саме перед тим, як усе сталося. І почав молитися. Коли я прокинувся поруч з апаратом штучного дихання, я все ще молився. І молюся відтоді. Постійно.

Каспер нахилився вперед. Щоб прислухатися до людини, що сиділа перед ним. Схвально провів долонею по оббивці сидіння.

— Дванадцять циліндрів, — сказав хлопець. — У таксі тільки сім таких машин. У всьому світі. Наскільки мені відомо. Усі вони в мене.

— Значить, у тебе непогано йдуть справи.

— Я почав з «лінкольна». За двадцять чотири тисячі доларів. І з фальшивої ліцензії. Коли мене виписали. До наступного року в мене було сімдесят п’ять відсотків лімузинів у Копенгагені.

— Ти, мабуть, добре все продумав.

Молоді люди не можуть устояти проти компліментів. Спина перед Каспером випросталася.

— Стало цілком ясно, що має на увазі Павло, коли говорить, що у