Ірена Ігорівна Карпа - Добло і зло
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мені років тринадцять. Я не читаю книжок, я безбожно списую алгебру-геометрію-хімію-фізику, я мрію стати юристом і ні про що, крім як про пацанів і шоколадки, думати не можу. Шоколадки — це наша з Квіткою універсальна валюта. Хтось вимірював цінність предметів і подій у золотих хрестиках чи ланцюжках (грам рижика 10 баксів!), хтось у тому, скільки разів іще треба викинути на це гроші, щоби набралося на стару беемве, а ми — скільки за це можна було би купити шоколадок з горіхами.
— Карпа, розведи його на шоколадку! — шипіла Квітка, коли мені було ще, здається, дванадцять років, і роль ракавой женщіни була ще геть-чисто неосвоєною. Ну, я і розводила, як могла. Наївно й підступно. Так як треба. Справжнього профі видно з дитинства.
— Коля, — казала я, примруживши очки, небайдужому до мене багатому синку, — збігай в «Каре», купи нам шоколадку…
І, щоби кінцево розтрощити його вагання, додавала:
— Ти ж у мене зайчик…
— Ха-ха! Ти ж у мене зайчик! Ти ж у мене зайчи-и-ик!!! — реготала потім Квітка, запихаючись шоколадкою з банановою начинкою. — Ну ти, Карпа, даєш!!!
Ну, даю. Маніфестація жіночності якою вона одвіку була, є й буде.
Але я щось геть втекла від теми музики.
Стрибок вперед — у тринадцять з половиною років. Дискотека в школі. Підготовка до неї. Мама щойно повернулася з німецької тюрми (про це пізніше) на рідні терени і взялася за моє виховання з новим ентузіазмом. Перешила на мене, наприклад, своє старе махрове фіолетове плаття з двома кремовими смужками навскіс — від плечей до стегна. Зробила на новий манер — міні таке жорстко-стильне. (От де воно зараз, ма? Я би носила!) У плаття був високий комір на кнопочках. Французький вищип під такий комір — те, що книжка пише. Справжня тобі ракавая жєньщіна, але ми з Квіткою при мамі це вголос не кажемо. Надіємося, що вона сама все розуміє.
Колготки на мені. Дезодорантом пшикаюся перед виходом, щоби не вивітрився. Фіолетове плаття з пояском, кнопочками і смужками сидить, як намальоване. До нього взую, певно, нові високі черевики на підборах зі шнурівками — видовжують ногу. Але що робити на голові?!
— Шо на голові?! — питаю я у Квітки риторично, бо що ж, курва, можна зробити з мого «французького вищипу» — ракушку з пейсами, як варіант?
— Та шо ти, Карпа! Пффф! — Коли Квітка пфукає, то, значить, вона напружено думає. — Купу всього можна.
Мама тим часом ялозить мені по голові дротяною щіткою. Ніжно ялозить, туди-сюди, мені не боляче. Відтак випадково зачісує мені всі рештки волосся на лоба збоку, виглядає так, ніби мені щойно накручували голову по спіральній різьбі. Як кришку на пляшку. Що. ви не зрозуміли? Ну як же! Це ж вона — правдива пріча фам-фаталь. Майже прикрите праве око. Зовсім відкрите ліве вухо (з нього все по колу зчесували) і наглухо затулене шматком цієї волосяної раковини праве.
Мама сказала:
— О.
Квітка сказала:
— Круто.
І цей унітаз вони зацементували лаком «Прєлєсть». Інших лаків вдома чогось не було.
— Радянські лаки — самі круті, — авторитетно заявила Квітка. Ніби вона сама колись користувалася якимись лаками за радянських часів.
Ну, робити нічого. Полушубок, дезодорант (і під полушубок, і на), колготки (холодно, шо капєц, — щипає ноги, але ж дискотека!!! Яка дура на неї в штанах піде?! В мене шо — ноги криві?!), 10 хвилин дороги до школи, їдальня на другому поверсі й благословенні швидкі сутінки, бо ж зима.
І в мене є бойфренд. Так-так. Уже є. Який не який, а ми з ним ходимо. Слова «зустрічаємось», як і слова «бойфренд» в яремчанському сленгу чомусь не водилося. Того, з ким я ходила, звали Вася. Блазенське ім'я, знаю. Навіть в Яремчі «васілієм» чи «васьою» називали тормозів. А ще казали: «Алєнь твій тато» чи «Нюхай ногу». Це такі евфемізми замість банального посилання на хуй. І взагалі, дворові діти з просунутих сімей слово «хуй» в такому контексті не вживають — надто просто звучить. Найдивовижніше те, що фраза «Ти шо — вася?» — є цілком нормальною ображалкою для Прикарпаття, де василів-дмитровичів водиться, як псів нерізаних.
Вася книжок не читав ще більше, ніж я. Тобто він взагалі жодної книжки в житті не читав, казав: «Чого я там не знаю?» Вася любив відбірну російську попсу. Таку навіть по радіо не крутили, а лише переписували на касети в гастарбайтерів, дальнобійників і чисто пацанів-рекетирів, лави котрих мріяв поповнити кожен хлопчик з порядної родини.
— Раз-два-трі-чєтирє, трі-четирє в етам мірє, после дня пріходіт вєчер, я іду к тєбє навстрєчу. — 3 серйозним лицем підспівував Вася магнітофонному реперу. Російська мова Васіна взагалі-то варта окремої опису. Бліц-цитати: «Каторая гадіна?» і «Ми уєзжаєм в нєделю». Обидві ці фрази було вимовлено ним у Києві (а як ще там говорити?!) з телефону-автомата, коли Вася дзвонив знятій колись в Яремчі на турбазі «приїжджій». Як ті київські тьолачькі велися на наших ковбоїв, я по сей день не розумію. В любистку хлопці коси мили, чи. що? Або не коси…
Слава Богові, дискотеку в нас крутили прадвінуті пацани — Тарас Лозовський, Вовка Герелюк та інші. Вони таке гівно, як Вася, не слухали. Якщо там і було щось із російської естради, то хіба лиш папірос-ґанджубас, ґанджубас бйот на галавной мозг. Хоча що таке ґанджубас, ми тоді здогадувалися тільки інтуїтивно. А так, взагалі-то, слухали ай лайк ту мув-іт мув-іт і, ясне діло, Скорпіонс на мєдляках. Чи мадонна на білих танцях. Чи Нірвана, коли вчителі не бачили, як ми страшно гупаємо зчовганою підлогою і трусимо мокрими патлами — тільки то вже було після епохи дезодоранту і колготок.
— От згадай мої слова! — Вася, коли говорив, робив це з інтонацією, як мінімум, Далай-лами. Хоча не уявляв собі, що такий є і хто це.
— Ой, шо вже знову? — я не сильно приховувала своє знудження від його розважливості — вищого ступеня містечкового інтелектуалізму. Тільки от його розшпилена джинсова сорочка і ремінь з важкою пряжкою змушували мене терпіти.
— Прийде день, і тебе так, вибач за слово, заїбе ця вся твоя іностранна музика, що захочеш послухати чогось простого, русського, і про любов.
Цей день ще поки не прийшов.
Зате проминув день
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Добло і зло», після закриття браузера.