Стівен Кінг - Переслідуваний

слова. — Практично у вас немає ніяких шансів. Та й не тільки у вас, бо на переслідуваного полює вся країна, а ловці — люди надзвичайно треновані й озброєні складною технікою, про яку ви навіть уявлення не маєте. Але якщо ви не наробите шереху, то протримаєтесь довше. Налягайте на ноги, замість того, щоб хапатися за зброю, навіть якщо ви її роздобудете. І тримайтесь ближче до своїх людей, — він покивав пальцем, ніби підкреслюючи сказане, — а не до отих порядних обивателів із середнього класу, з якими ви щойно зустрілися. Вони вас ненавидять. Для них ви — уособлення всіх страхіть у наші похмурі, ненадійні часи. Те, що ви бачили в студії, — не тільки вистава, влаштована на наше замовлення. Вони справді ненавидять вас. Ви це відчули?

— Так, — відповів Річардс, — відчув. Я їх теж ненавиджу.

Кілліан усміхнувся.

— Ось тому вони й готові знищити вас. — Він узяв Річардса під руку; потиск його пальців був на диво міцний. — Сюди.

Позаду було чути, як Боббі Томпсон дрочить Лафліна на втіху публіці.

У білому коридорі глухо відлунювали їхні кроки — Роджерс і Кілліан були самі. Зовсім самі. А в кінці коридора виднів один-єдиний ліфт.

— Тут наші стежки розходяться, — промовив Кілліан. — Це — ліфт-експрес. Дев’ять секунд — і ви на вулиці.

Він учетверте подав Річардсові руку, але той знову не потис її. Одначе на хвилину затримався.

— А що, якби я забрався нагору? — спитав він, кивнувши головою на стелю і всі десятки поверхів, що здіймалися над нею. — Є там кого вбивати? Є кого вбити на тому останньому поверсі?

Кілліан тихенько засміявся й натис кнопку поруч з ліфтом. Двері розчахнулися.

— Оце мені у вас подобається, Річардсе. Ви мислите масштабно.

Річардс ступив у ліфт. Половинки дверей зімкнулися.

— Не робіть шереху, — встиг повторити Кілліан.

Ліфт шугнув униз, і всередині в Річардса наче щось обірвалося.

79 проти 100…

Вихід із ліфта був просто на вулицю. Напроти, біля Меморіального парку Ніксона, стояв полісмен, але він навіть не глянув у бік Річардса, задумливо постукуючи пальцями по кийку і дивлячись перед себе крізь дрібну мжичку, що висіла в повітрі.

Через ту мжичку у місті рано посутеніло. Вуличні ліхтарі таємничо світили в сутіні, а люди, що снували вздовж Ремпарт-стріт попід Будинком розважальних телепрограм, теж видавалися безтілесними тінями, так само, як і Річардс, і він був свідомий цього. Він глибоко вдихнув вологого, з присмаком сірки, повітря. Воно було приємне, незважаючи на той присмак. Річардсові здавалося, ніби його щойно випустили з в’язниці, а не просто перевели в сусідню камеру. Повітря було приємне. Повітря було чудове.

«Тримайтеся ближче до своїх людей», — сказав Кілліан. Звичайно, він мав рацію. Річардс знав про це й без Кілліана. Як і про те, що завтра пополудні, коли на нього розпочнеться полювання, Південний район стане найнебезпечнішим для нього місцем. Але на той час він уже буде далеко.

Пройшовши три квартали, Річардс зупинив таксі. Він сподівався побачити розбитий екран БТБ — таке часто траплялося, — але в цій машині телевізор працював і саме горлав заключні похвали «Переслідуваному». Лайно собаче.

— Куди їдемо, друже?

— На Робард-стріт. — Це було за п’ять кварталів од того місця, куди він зібрався. Вийде з таксі, а тоді глухими провулками на батьківських добереться до Молі.

Водій збільшив швидкість, і старенький бензиновий двигун на всі лади заторохтів зношеними поршнями та клапанами. Річардс притулився спиною до вінілової подушки, зсунувшись туди, де, як він сподівався, була глибша тінь.

— Слухай, я ж тебе щойно бачив по БТБ! — вигукнув водій. — Це ж ти Прічард!

— Прічард, атож, — покірливо мовив Річардс. Височенний Будинок розважальних телепрограм, що залишився позаду, все меншав і меншав, і здавалося, що його похмура тінь уже не так гнітить душу, незважаючи на невдачу з таксистом.

— Господи, ну й урвиголова з тебе. Що правда, то правда. Та вони ж тебе вб’ють. Ти хоч знаєш про це? Уб’ють к лихій годині. Ні, ти таки урвиголова.

— А ти помацай себе за голову — може, й твою вже урвав?

— Мою! — повторив таксист, що аж не тямився від щастя. — Ото язикатий. Ото сказонув! Ти не проти, якщо я скажу жінці, що підвозив тебе? Вона вмирає за цими телевізійними розвагами. Я мав би донести на тебе, але однаково своєї сотні не одержу. Таксистам треба хоча б одного свідка мати. А тебе, як на те, ніхто не бачив, коли ти в машину сідав.

— Важко тобі доведеться, — сказав Річардс. — Шкода, що не зможеш докласти рук до моєї смерті. А може, тобі записку лишити, що я в твоїй машині їхав?

— Господи, а що, як і справді… Ото було б…

Вони саме перетнули Канал.

— Зупини, я тут вийду, — перебив його Річардс. Він дістав нового долара з конверта, якого дав йому ведучий програми Боббі Томпсон, і кинув на переднє сидіння.

— Господи, та я ж нічого такого не сказав. Я не хотів…

— Приїхали, — промовив Річардс.

— А як же записка?

— Іди к бісу, паскудо.

Річардс виліз із машини й пішов у бік Драммонд-стріт. У присмерку, наче кістяки, бовваніли висотні будинки Південного району. Ззаду долинув розлючений голос таксиста:

— Не довго тобі гуляти, фраєре!

78 проти 100…

Річардс перетнув якийсь двір, проліз дірою в огорожі, що відділяла одну асфальтову пустку від другої, перебрався через покинутий будівельний майданчик, перечекав у зубчастих тінях, поки прореве мимо банда на мотоциклах, світячи сліпучими фарами, наче вовкулаки божевільними очиськами. Нарешті, подолавши останню огорожу (і поранивши собі руку), постукав у задні двері закладу Молі Джернігена, які часто правили за головний вхід.

Молі тримав на Док-стріт щось на зразок ломбарду, де людина грошовита могла купити поліційного кийка, спецрушницю для розгону порушників громадського порядку, автомат, героїн, «колеса з Сан-Франціско», кокаїн, жіноче вбрання (для гомика, що зібрався погуляти з такими, як сам), штучну жінку із стирофлексу, живу повію, якщо не вистачало грошей на штучну, дістати сьогоднішню адресу одного з трьох пересувних підпільних закладів, де грали в кості, або розкішного порноклубу, а також скористатися ще доброю сотнею нелегальних послуг. Якщо ж у Молі не було того, що вам потрібно, він міг його замовити десь-інде.

Навіть фальшиві документи.

Відкривши вічко й побачивши, хто прийшов, Молі сказав з привітною посмішкою:

— Ішов би ти своєю дорогою, друже. Я тебе не бачив.

— Нові долари, — мовив Річардс, ніби ні до кого не звертаючись.

Запала мовчанка. Річардс стояв, уважно вивчаючи комір його сорочки, немов уперше такий бачив.

Потім грюкали засуви й