Габріеле д'Аннунціо - Насолода

відчув, як уся його пристрасть відродилася з такою силою, що він відчув майже жах; тривожний жах, ніби побачив у світлі лампи перебіг усього свого життя.

– Мовчіть! Мовчіть! – сказала Елена, бліда, з перекривленим від болю обличчям.

Андреа продовжив, усе ще стоячи навколішках, розпалюючи себе полум’ям колишніх почуттів:

– Він відчув, як його покинула, як від нього несподівано втекла найкраща частка його єства. Після того він не знав, як йому витримати весь розпач своїх днів, тривогу свого жалю, постійний, невблаганний внутрішній біль, який його пожирав. Смуток огортав усі речі, що його оточували. Плин часу був для нього нестерпним випробуванням. Він не так оплакував щасливі дні, як страждав у дні, що не приносили йому ніякого щастя. Ті дні принаймні залишили йому спогад; ці приносили лише страждання, майже докори сумління… Його життя згорало в самому собі, в незгасному полум’ї одного бажання, в невиліковній відразі до будь-якої іншої втіхи. Іноді його опановували майже люті напади скутості, розпачливі й палкі пориви до насолоди. То був ніби бурхливий бунт невдоволеного серця, ніби виплеск надії, яка не хотіла помирати. Іноді йому здавалося, що він перетворюється в ніщо; і він тремтів перед порожніми безоднями, які утворювалися в ньому. Від пожеж, які палахкотіли в його юності, залишилася тільки купка попелу. Іноді також в одному з тих нескінченних сновидінь, які тривали до світанку, усе його минуле, усе його теперішнє розпадалися; вони відривалися від його свідомості й падали, ніби слабкий покрив, ніби непотрібний одяг. Він більше нічого не пам’ятав, як чоловік, що почав одужувати від тривалої хвороби й у якого все перемішалося в голові. Він уже нічого не пам’ятав і відчував, як його душа тихо заходить у смерть. Але несподівано на цей спокій забуття накотився новий біль, наче в ньому розвинувся незнищенний зародок. Вона, вона була тим ідолом, яка зваблювала в ньому всі бажання серця, руйнувала всі сили його інтелекту, чатувала на всіх його найпотаємніших дорогах душі, закритих для будь-якого іншого кохання, для будь-якого іншого болю, для будь-яких інших мрій, щоб завжди, щоб завжди…

Андреа брехав; але його красномовство було таким палким, його голос був таким проникливим, доторк його рук таким лагідним, що Елену опанувало невимовно солодке й ніжне почуття.

– Замовкни! – сказала вона. – Я не повинна слухати тебе. Я вже не твоя. Я ніколи більше не зможу бути твоєю. Мовчи! Мовчи!

– Ні, ти вислухай мене.

– Не хочу. Прощавай. Мені час іти. Прощавай, Андреа. Уже пізно, відпусти мене…

Вона відхилила його руку. І долаючи внутрішню розслабленість, спробувала підвестися на ноги.

– Чому ж ти тоді прийшла? – запитав він трохи хрипким голосом, перешкодивши їй це зробити.

Хоч протест, до якого він удався, був ледь відчутним, вона насупила брови й завагалася, перш ніж відповісти.

– Я прийшла… – відповіла вона з обміркованою повільністю, дивлячись коханцеві у вічі, – я прийшла тому, що ти мене покликав. Заради колишнього кохання, через те, як воно урвалося, через тривалу мовчанку на відстані я не могла відхилити твоє прохання, не видавшись цинічною. Окрім того, я хотіла сказати тобі те, що сказала: я вже не твоя і вже ніколи не зможу бути твоєю. Я хотіла сказати це тобі спокійно, щоб уникнути для мене й для тебе будь-якої болісної омани, будь-якої небезпеки, будь-якої прикрості в майбутньому. Ти мене зрозумів?

Андреа мовчки нахилив голову, майже доторкнувшись до її колін.

Вона скуйовдила йому волосся жестом, який був колись дуже ніжним.

– Окрім того… – провадила вона тоном, від якого він затремтів усіма фібрами своєї душі, – а крім того… я хотіла сказати тобі, що я тебе кохаю, кохаю не менше, аніж колись, що ти досі є душею моєї душі і що я хочу бути твоєю найдорожчою сестрою, твоєю найніжнішою подругою. Ти мене зрозумів?

Андреа не ворухнувся. Вона, обхопивши його скроні своїми долонями, підняла його обличчя; вона хотіла заглянути йому у вічі.

– Ти мене зрозумів? – повторила вона ще ніжнішим і ще більш покірливим голосом.

Її очі, затінені довгими віями, здавалися ніби змащеними якоюсь олією, чистою і прозорою. Її рот був напіврозтулений, і верхня губа трохи тремтіла.

– Ні, ти мене не кохала, ти мене не кохала! – озвався нарешті Андреа, відриваючи її долоні від своїх скронь, бо вже відчував, як проникає йому в жили палкий вогонь, який навіть несвідомо випромінювали ці зіниці, й він ще гостріше відчував біль від утрати тілесного володіння прекрасною жінкою. – Ти мене не кохала! У тебе вистачило зухвалості вбити своє кохання, несподівано, майже зрадливо, коли я віддавав тобі свої найп’янкіші почуття! Ти від мене втекла, ти мене покинула самого, приголомшеного, зболеного, втоптаного в землю, тоді як я ще вірив твоїм обіцянкам. Ти не кохала мене, ти мене не кохала! Після такої тривалої розлуки, наповненої таємницями, німої і невблаганної; після такого тривалого чекання, в якому невблаганно зів’яла квітка мого життя, позначеного глибоким смутком, який був мені дорогим, бо його причиною була ти; після такого щастя й такого лиха ти приходиш на те місце, де кожна річ досі зберігає для нас живий спогад, і ти мені ніжно кажеш: «Я вже не твоя. Прощавай». О ні, ти мене не кохала!

– Невдячний! Невдячний! – вигукнула Елена, вражена його майже ворожим голосом. – Що ти знаєш про те, що сталося, про те, що я вистраждала? Що ти знаєш?

– Я не знаю нічого й не хочу нічого знати! – відповів Андреа майже грубим голосом, окинувши її каламутним поглядом, на дні якого прозирали його невтоленні бажання. – Я знаю, що одного дня ти була моєю, що ти віддавалася мені геть уся з безмежною насолодою, як ніколи нікому не віддавалася жодна інша жінка; і я знаю, що ні мій дух, ні моя плоть ніколи не забудуть про те сп’яніння…

– Мовчи!

– Навіщо мені твої ніжні почуття сестри? Ти запропонувала мені їх супроти своєї волі, дивлячись на мене очима закоханої жінки, доторкаючись до мене своїми невпевненими руками. Надто часто я бачив, як твої очі темніли від насолоди, надто часто твої руки примушували мене тремтіти, я тебе хочу…

Збуджений своїми словами, він міцно стиснув її зап’ястки й наблизив своє обличчя до її обличчя, так що його рот майже вловлював її палке дихання.

– Я хочу тебе, як ніколи раніше, – шепотів він, намагаючись притягти її до поцілунку, обхопивши її груди однією рукою. – Пригадай! Пригадай!

Елена підвелася, відштовхнувши його. Вона вся тремтіла.

– Я не хочу. Зрозумів?

Він не зрозумів.

Він ще більше наблизився до неї, обхопивши її