Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

— От пройдемо між тими скелями, а там і табір.

Коли вони ввійшли між скелі, пролунав вигук:

— Стій! Хто йде?

Вони почули, як клацає затвор, заганяючи в дуло патрон.

— Товариші,— сказав Ансельмо.

— Чиї товариші?

— Паблові товариші,— відповів старий. — Ти хіба не знаєш нас?

— Знаю, — пролунав голос. — Але такий наказ. Пароль знаєте?

— Ні. Ми йдемо знизу.

— Це мені теж відомо, — сказав чоловік у темряві.— Ви йдете від мосту. Мені все відомо. Але не я давав наказ. Ви повинні сказати другу половину пароля.

— А яка перша половина? — спитав Роберт Джордан.

— Я забув, — відповів чоловік у темряві й засміявся. — Гаразд, матері твоїй… іди до табору зі своїм сяким-розтаким динамітником.

— Це називається партизанська дисципліна, — сказав Ансельмо. — Спусти курок своєї гвинтівки.

— Уже спустив, — сказав чоловік у темряві.— Двома пальцями — великим і вказівним.

— От зробиш так коли-небудь із маузером, а в нього нема гудзика на курку, він і вистрелить.

— А це й є маузер, — сказав чоловік. — Але у мене сила в пальцях — дай боже! Я завжди так спускаю курок.

— А куди ти дуло наставив? — спитав Ансельмо в темряві.

— На тебе, — відказав чоловік. — І коли я спускав курок, воно дивилося на тебе. Прийдеш у табір, скажи, щоб мене заступили, бо я голодний, туди його розтуди, і забув пароль.

— Як тебе звуть? — спитав Роберт Джордан.

— Агустін, — відповів чоловік. — Мене звуть Агустін, і я здихаю тут із нудьги.

— Ми скажемо, — мовив Роберт Джордан і подумав, що ні в якій іншій країні простий селянин не вжив би такого літературного слова, як «aburmiento», цебто по-іспанському «нудьга», а тут це звичайне слово в устах представників усіх класів.

— Слухай, — сказав Агустін і, підійшовши ближче, поклав руку на плече Робертові Джордану. Потім він черкнув кресалом об кремінь, подмухав на затлілу губку і, піднісши її вгору, зазирнув йому в очі.— Ти схожий на того, що був у нас раніше, — сказав він. — Але не зовсім. Слухай. — Він опустив губку, тримаючи гвинтівку в руці.— Ти мені ось що скажи. Це правда про міст?

— Що саме?

— Що ми повинні підірвати цей міст, туди його розтуди, і потім забиратися з цих гір до сякої-розтакої матері?

— Не знаю.

— Ти не знаєш! — сказав Агустін. — Оце-то так! А чий же це динаміт?

— Мій.

І ти не знаєш, навіщо він? Годі байки розказувати.

Я знаю, навіщо він, і ти теж дізнаєшся, коли треба буде — сказав Роберт Джордан. — А тепер ми йдемо до табору.

— Іди ти знаєш куди! — сказав Агустін. — Розтуди тебе перегуди. Та якщо хочеш, я тобі скажу одну річ, яку тобі теж корисно знати.

— Хочу, — сказав Роберт Джордан. — Якщо це тільки не туди й розтуди. — Він повторив найбрутальнішу лайку з тих, що присмачували попередню розмову. Цей Агустін безнастанно лихословив, нанизуючи лайку на лайку, і Роберт Джордан навіть подумав, чи може він сказати хоч одну фразу, не лаючись. Агустін засміявся в темряві, коли Роберт Джордан повторив його слівце.

— Я звик так розмовляти. Може, воно й негарно. Хтозна. Кожен розмовляє по-своєму. Так от, слухай. Мені цього мосту не шкода. Мені взагалі нічого не шкода. До того ж я пропадаю з нудьги в цих горах. Треба вшиватися звідси — дарма. Мені на ці гори начхати. Треба міняти місце — дарма. Але одне я тобі скажу — пильнуй свою вибухівку.

— Дякую, — сказав Роберт Джордан. — Від тебе пильнувати?

— Ні,— сказав Агустін. — Від людей, у яких сякої-розтакої совісті менше, ніж у мене.

— А все ж? — сказав Роберт Джордан.

— Ти по-іспанському розумієш, — сказав Агустін, цього разу серйозно. — Тож стережи як слід свою вибухівку, туди її розтуди.

— Дякую.

— Залиш своє «дякую» собі. А за вибухівкою позирай.

— З нею щось сталося?

— Ні. Я б тоді не марнував часу на зайві балачки.

— Ну, дарма, дякую тобі. То ми йдемо до табору.

— Гаразд, — сказав Агустін. — І хай пришлють кого-небудь, хто знає пароль.

— Ми побачимося в таборі?

— Авжеж. І то дуже скоро.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан до Ансельмо.

Вони йшли тепер краєм галявини, і їх огортав сірий туман. Після встеленої глицею землі вони відчували під ногами густу траву, сандалі на мотузяній підошві намокли від роси. Попереду між дерев блимав вогник, і Роберт Джордан здогадався, що там вхід до печери.

— Агустін дуже добрий чоловік, — сказав Ансельмо. — Хоч у нього з язика не сходить лайка та всякі жартики, на нього можна покластися.

— Ти його добре знаєш?

— Так. Давно. І я йому довіряю.

— І словам його теж?

— Так, друже. А от із Пабло справи кепські, ти сам бачив.

— Що ж робити?

— Треба весь час стерегти динаміт.

— Хто ж його стерегтиме?

— Ти. Я. Жінка й Агустін. Бо він сам бачить небезпеку.

— Ти знав, що так буде, коли ми йшли сюди?

— Ні,— сказав Ансельмо. — Я не знав, що зайшло так далеко. Та ми однаково мусили прийти сюди. Тут, у горах, їх тільки двоє — Пабло й Ель Сордо. Без них не обійдешся, якщо не можеш діяти самотужки.

— А Ель Сордо який?

— То добрий чоловік, — сказав Ансельмо. — Наскільки Пабло поганий, настільки той добрий.

— Отже, ти вважаєш, що Пабло вже дійшов до ручки?

— Я цілий вечір думав про це, і мені здається, що так. Пригадай усе, що ми чули.

— Може, краще було б піти геть, сказати, що ми передумали, що не будемо підривати цього мосту, а самим набрати людей в інших загонах?

— Ні,— сказав Ансельмо. — Він тут хазяїн. Ти й кроку не ступиш тут, щоб він не знав. Але кожен крок треба зважувати.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Вони підійшли до входу в печеру, завішаного попоною, з-під якої пробивалося світло. Обидва рюкзаки лежали під деревом, вкриті брезентом, і Роберт Джордан став навколішки й помацав вологу, затвердлу тканину. Він сунув у темряві руку під брезент, намацав зовнішню кишеню одного э рюкзаків, вийняв звідти обтягнуту шкірою флягу й сховав її до задньої кишені штанів. Відімкнувши замки з довгими дужками, що з'єднували кільця в рюкзаках, і розв'язавши шнурки, які стягували їх, він засунув руку до одного і навпомацки перевірив його вміст. Майже на самому споді він намацав бруски в торбинках, загорнуті в його спальний мішок; знову затягнувши шнурки й застебнувши замок, він заліз обома руками до другого рюкзака й намацав там гострий край дерев'яної скриньки із старою підривною машинкою, коробку від сигар із капсулями —