Володимир Григорович Дрозд - Ирій

диктові декорації, по яких течуть фольгові ріки. Хто ви? Де ви? Звідки ви? Я цього не відчуваю, я цього не бачу, та ви й самі не знаєте! Атеїзм проходили? Так ось, учитель з атеїзму мав рацію: душі немає, це було б надто щедро, марнотратно для природи, аби ми одержували задарма, від народження душу. Душі немає, це каже вам Кузьма Перебендя, душу треба виростити самому, кожному для себе, це теж каже вам Кузьма Перебендя. Бо людина без душі — лише декорація, лише футляр, в якім скрипка і не ночувала. А ростити душу так само важко, як ростити хліб. Бажаю успіху!..

Він шаснув по кишенях пальта, дістав квадратик цупкого паперу і подав мені:

— Наступної суботи і щосуботи — ласкаво просю!..

Двері м'яко причинилися за актором, а в моїх тремтячих пальцях лишився папірець, де було видрукувано таке:

КУЗЬМА ПЕРЕБЕНДЯ

Дім під Лірою, помешк. 12

ИРІЙ

ВОЗНЕСІННЯ СВЯТОГО КІНДРАТА

Я вже мав гіркий досвід розчарувань.

Минулої весни готувався освідчитись однокласниці в коханні, напередодні Першотравня сусіда по парті сипнув у чорнильницю карбіду — жовтий дразливий дим виповнив клас, урок було зірвано. Караюча рука класного керівника упала на мене. Я покаявся в провині — не виказувати ж було товариша. Послали по матір, духопеликів якої я все ще боявся, і мій Першотравень був чорним, як день у коморі.

Лихі передчуття гнітили мене, але я поклав за краще не піддаватися настроєві; напередодні суботи вилизав дядькові парусинові черевики, хоч на них і минув сезон (було в їхній крейдяній білизні щось святкове!), підстригся в перукарні на П'ятикутках («Я таки посаджу тебе на бочку! — багатообіцяюче мовив дядько Денис, коли я попрохав у нього тихцем від тітки три карбованці для перукаря. — Отоді вже замільйониться нам!») і спав на штанях із лижної пари, прасуючи їх.

А доля таки пожартувала зі мною: замість будинку під Лірою я втрапив суботнього вечора до асенізаційної валки.

Було щось небуденне, високе в тому, як ми збиралися, і це мене трохи втішило. Дядько дістав з горища фронтову сумку, яку ховав від діда Єврася, бо той поривався порізати її на підметки, вдарив об коліно, зтрушуючи пилюку — сіра хмарища завихорилася довкола абажура (дякувати богові, тітка Дора ще не повернулася з пивниці), зробив бутерброд з трьох буханців хліба та двох кусенів сала, а ще поклав до сумки піввінка цибулі, миску кислих огірків, дві часничини, дві півлітри коньяку власного виробництва — підфарбованого паленим цукром пійла, дюжину рогаликів і дюжину пиріжків з капустою та горохом (їх приносила з пивниці тітка Дора), решето помідорів-сливок, а яблук — без міри. По тому дядько вніс із хлівця старі лахи, і ми вбралися в кирзові шкарбани, які на всю Солом'янську вулицю волали їсти, аж мусили їм кинути по десяткові черствих горохвяників, у бавовняні штани, на яких за латками не видно було живого місця, і у ватні піджаки із саморобного сукна: в цих піджаках парубкували-дівували дід Єврась і баба Одарка. На голову собі дядько нап'яв вушанку, що в ній дід Єврась воював у першу імперіалістичну, а мені — пожованого коровою Манькою фетрового капелюха. Тим капелюхом тітка Дора досі йому дорікала: вертаючись від кума Цекала під величезною зеленоокою мухою, дядько повісив свою голову разом з капелюхом на кілок провітритися, бо ранком мусив здавати бухгалтерський звіт за квартал і хотів почуватися свіжим, а корова Манька, якій тієї ночі не спалося, за ніч зробила з капелюха гармонію і вдосвіта заграла на ній, усіх побудивши. Прокинувшись, дядько кинувся у двір, бо похопився за головою, а голова висіла на кілку цілісінька і тільки лупала очима в такт колінцям гопака, що його награвала зелена корова Манька. Дядько з великої радості, що корова знехтувала його головою, пішов навприсядки по двору, збивши таку куряву, що вона затьмарила ранішнє сонце і в Ирії ще довго теревенили про непередбачене астрономами сонячне затемнення й боялися, що то — на війну.

Нарешті ми вийшли в темний осінній вечір. Місяць ще не вибрався з-за шиферних дахів Солом'янки, лампочки на перехрестях ледве блимали з-під бляшанок — робочий день контролерів закінчився і солом'янчаки, хитромудро обминувши з допомогою голок та дротів електролічильники, повмикали нагрівачі й плитки. Але ми навіть жовті плями перехресть обминали десятою дорогою — тулилися до парканів, нишкли по глухих провулках, брели через городи: втрапити на колючі язики солом'янчан аж ніяк не входило в далекосяжні плани дядька Дениса, та і я, звичайно, не прагнув у такім вбранні здибати однокласників, а надто дівчину з календаря, хіба що, коли б їй загрожувала смертельна небезпека…

…Вона ввійшла в жовте коло від вуличного ліхтаря, голубим зблиснули її кісники, а чорна тінь уже скрадалася до неї від паркану і лезо ножа горіло білим вогнем просто місяця, який визирнув на той мент з-за хмари, і вона зойкнула, бо помітила нападника. Я ментом перестрибнув паркан, опершись рукою об стовпець, як стрибають у кіно, а друга моя рука уже хапала нападника за карк. Він скрикнув і повернув до мене перестрашене обличчя, тоді я вдарив його в пах, і він заточився і впав у канаву, хоч ніж його в останню хвилину басамнув по моїх грудях. Я повільно облягав на посріблений місяцем пісок вулиці, і дівчина з настінного календаря схилилася наді мною, гірко ридаючи, бо думала, що я мертвий, але я був тільки поранений. До шибок лікарняної палати тулилися пласкі обличчя однокласників, вражених моїм подвигом, але до мене нікого не впускали, окрім дівчини з календаря, і вона принесла газету з указом Верховної Ради про нагородження Михайла Решéта (Решéт — звучить вагоміше, аніж Решето, Решето — зовсім по-пакульськи), про нагородження Михайла Решéта орденом. Вона стоятиме біля сніжно-білого ліжка, і крізь холодні скельця окулярів зворушено і трохи засоромлено сяятимуть її розумні очі — очі відмінниці, майбутньої медалістки, і вона казатиме тихим, ніжним голосом, ніжним, тихим голосом вона казатиме: «Я люблю тебе, Решéте»…

А тим часом під підошвами наших шкарбанів уже шаруділо капустяне ошмаття ринку; халабуда тітчиної пивниці височіла над торговими рядами, ніби середньовічний замок на березі темної нічної ріки; від смітниці увсібіч шаснули пацюки, пахло розімлілими динями, кавунами, яблуками; кисляком дихнув молочний павільйон, гіркуватими солодощами — олійний, а назустріч уже плив, відтісняючи щедрість базарних запахів, гострохлорний дух громадської вбиральні. Дядько Денис узяв мене за лікоть, змовницьки зашепотів у самісіньке вухо:

— Ти ж хочеш приїхати в Пакуль у чорному «опелі»? Щоб