Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

твої проблеми з батьками. Докопувалися б до суті твоїх невирішених конфліктів. Можливо, він навіть виписав би тобі якісь ліки. Наприклад, «Ріталін».

— Ні, дякую, краще я буду тут, — Джейк поглянув униз на Юка.

— Так, — сказав Едді. — Я тебе розумію.

— Такі оповідки називають чарівними казками, казками про фей,[2] — замислено промовив Роланд.

— Так, — відповів Едді.

— Але ж у цій, наприклад, жодної феї нема.

— Нема, — погодився Едді. — Це просто така назва. У нашому світі є містичні історії… саспенс… наукова фантастика… вестерни… казки. Розумієш?

— Так, — сказав Роланд. — Чому люди у вашому світі завжди хочуть слухати лише одну оповідку за раз? Лише один смак відчувати у роті?

— Це недалеко від істини, — відповіла Сюзанна.

— Чи ви не їсте рагу? — не вгавав Роланд.

— На вечерю їмо, — підтвердив Едді, — але що стосується розваг, то ми справді смакуємо страви окремо й не дозволяємо, щоб вони перемішувалися на тарілці. Хоча, якщо вже на те, це нудно.

— Скільки взагалі є чарівних казок, як ви гадаєте?

Без жодних вагань і, звісно, не домовляючись між собою, Едді, Сюзанна і Джейк хором назвали одне й те саме число: «Дев’ятнадцять!» А за мить своїм хрипким голосом його повторив Юк: «Дев’ятнадцять!»

Вони перезирнулися і розсміялися, бо ж «дев’ятнадцять» вже стало у них чимось на кшталт модного слівця, заступивши собою «хамляра», якого Джейк та Едді вже добряче заялозили. Та в їхньому сміхові вчувалися нотки занепокоєння, адже вся ця справа з числом «дев’ятнадцять» почала набувати якоїсь моторошності. Едді зловив себе на тому, що вирізьблює на боці останньої фігурки тварини щось на зразок тавра: «Друже, ласкаво просимо до нашого ранчо! Ми називаємо його „Смуга Дев’ятнадцять“». Сюзанна і Джейк зізналися в тому, що принесли для вечірнього багаття дров, яких було рівно дев’ятнадцять у кожному оберемку. Вони не могли сказати, чому назбирали саме таку кількість. Просто їм здалося, що так треба.

Якось уранці Роланд зупинив їх на краю лісу, яким вони мандрували, й показав на небо. На його тлі чітко виділялися гілки якогось древнього дерева. Гілки утворювали обриси, в яких легко вгадувалася цифра дев’ятнадцять. Тепер це побачили всі, але першим помітив саме Роланд.

Утім, Роланд, котрий вірив у погані знамення й передвістя так само непохитно, як колись Едді — у електричні лампочки й батарейки типу АА, сам же й не схвалював дивного та несподіваного захоплення свого ка-тету числом «дев’ятнадцять». Вони зблизилися, сказав він, настільки, наскільки взагалі можуть зблизитися члени будь-якого ка-тету, тож їхні думки, звички й нав’язливі ідеї поширювалися на всіх, як грип. І, напевно, значною мірою сприяв цьому Джейк.

— У тебе є хист, Джейку, — сказав Роланд. — Не знаю, чи він так само сильний, як і в мого давнього друга Алана, проте сумнівів у цьому я не маю.

— Не розумію, про що ти, — відповів Джейк, набурмосившись від подиву. Зате Едді начебто зрозумів, про що йдеться стрільцеві, й подумав, що з часом Джейк також збагне. Звісно, якщо звичний плин часу відновиться.

І він відновився — того дня, коли Джейк приніс пундиці.

ТРИ

Вони зупинилися підобідати (у раціоні знов були тільки несмачні рослинні буритоси, бо ж оленину з’їли, а печиво «Кіблер» зосталося лише солодким спогадом), і тут Едді помітив, що Джейк десь подівся, та спитав стрільця, чи не бачив він, де малий.

— Відстав приблизно на півколеса. — Роланд махнув на дорогу двома пальцями, що залишилися на його правій руці. — З ним усе добре. Якби щось сталося, ми б усі це відчули. — Він глянув на свій буритос і без охоти відкусив шматочок.

Едді розтулив було рота, щоб відповісти, але його випередила Сюзанна.

— А ось і він. Сонечко, що це ти назбирав?

Джейк ніс цілий оберемок якихось круглих штучок завбільшки з тенісні м’ячі. Лишень ці м’ячики не відскакували од корту — з них стирчали маленькі ріжки. Коли хлопчик підійшов ближче, Едді відчув їхні пахощі, ласі, як аромат свіжоспеченого хліба.

— Мені здається, це смачно, — сказав Джейк. — Вони пахнуть, як свіжий хліб із опари, які моя мама й домогосподарка місіс Шоу купували у Забара. — Всміхаючись, він поглянув на Сюзанну й Едді. — Ви знаєте крамницю Забара?

— Я точно знаю, — миттю відгукнулася Сюзанна. — Там усе таке смачнюще, м-м-м. Ці штуки справді дуже приємно пахнуть. Але ж, я сподіваюся, ти ще їх не куштував?

— Та ви що. — Він питально глянув на Роланда.

Стрілець недовго тримав їх у невіданні: взяв одного м’ячика, відірвав ріжки й запустив зуби у те, що лишилося.

— Пундиці, — сказав він. — Сто років їх не бачив. Вони чудесні. — Його блакитні очі заблищали. — Ріжок не їжте, вони не отруйні, але кислі. Їх можна підсмажити, якщо в нас ще лишилося трохи оленячого жиру. Смажені, вони смакують майже як м’ясо.

— Звучить спокусливо, — мовив Едді. — Тобі й карти в руки. Що ж до мене, то я, мабуть, не їстиму цього грибного моху чи що воно таке.

— Це не гриби, — заперечив Роланд. — Радше земляна ягода.

Взявши одну кульку, Сюзанна недовірливо куснула її й одразу ж з насолодою відкусила більший шматок.

— Дарма ти не хочеш їх їсти, серденько. Татків приятель Батечко Моз сказав би: вони першокласні. — Вона взяла у Джейка ще одну кульку й провела великим пальцем її шовковистою поверхнею.

— Можливо, — погодився Едді. — Та якось мені треба було зробити доповідь у школу і я читав одну книжку… здається, вона називалася «Ми все життя провели у замку»… і там одна схиблена дівуля отруїла такими штуками цілу свою родину. — Він нахилився до Джейка, здіймаючи брови дашком і кривлячи кутики губ у посмішці, яку хотів зробити якнайзловіснішою. — Геть-чисто усіх потруїла, і конали вони довго і в муках!

Едді звалився з колоди, на якій сидів, і став викачуватися на килимі з глиці й опалою листя, хриплячи й кривлячись у страхітливих гримасах. Довкола нього гасав Юк, вигавкуючи тоненьким голоском ім’я Едді.

— Не дурій, — сказав Роланд. — Джейку, де ти їх знайшов?

— Там, позаду, — відповів хлопчик. — На галявинці, яку я помітив зі стежки. Їх там повно. Якщо ж вам хочеться м’ясця… а мені хочеться, це я точно знаю… то є всі ознаки. Багато свіжого посліду. — Він пильно вивчав поглядом обличчя Роланда. — Дуже… свіжого… посліду. — Він говорив повільно, наче людина, що недостатньо добре володіє мовою.

Ледь помітна усмішка заграла в куточках Роландових вуст:

— Говори тихо, але прямо. Що турбує тебе, Джейку?

Відповідь Джейк промовив, самими губами.

— Коли я збирав пундиці, то помітив, що за мною стежать якісь чоловіки. Вони