Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

солідарність, і я обіцяю зробити їм концерт у себе на батьківщині, говорю, що їм там буде цікаво, там вулицями дотепер ходять справжні живі гебешники, їх навіть можна помацати, якщо раптом виникне таке бажання, дехто – переконую я їх – цим постійно й займається, музиканти рвуть на собі бутафорні армяки, хороші хлопці, ми обмінюємось адресами, візитівками та номерами кредиток і, штовхаючись, виходимо з клубу, тягнучи на собі їхню апаратуру. Гітарист, імені якого я запам’ятати не можу, там забагато шиплячих, веде мене далі за собою: «Зараз, – говорить, – ми поїдемо додому до мого брата, у нього сьогодні свято, і ми маємо його привітати, і ти поїдеш з нами – у нас є одне вільне місце», – і це звучить так, ніби він пропонує мені останню – випадково збережену – вакансію на відпущення гріхів у папи римського, тож відмовлятися просто безглуздо, і ми всі пробираємося крізь кількатисячну юрбу веселого народу з колонками, гітарами та вокалістом на плечах, такий натруджений марш-кидок крізь натовп богословів і макроекономістів, десь збоку починається ряд підтоплених екологічних сортирів, із крайнього чути блювотні звуки, когось рве, і лише за ледь уловимими й ледь відчутними вібраціями я впізнаю голос Берні – свого друга й учителя, для якого ця тридцятирічна війна все ніяк не завершиться…

У чому перевага ось таких спонтанних імпровізованих знайомств над тривалими добропорядними стосунками між друзями? Перевага їх полягає в їхній щирості, відвертості й ненав’язливості. Ти можеш натрусити своєму новому знайомому що завгодно – про своє дитинство, про друзів-паралітиків, про сусідів-упирів, він тобі відповідатиме тією самою монетою, ви обіцятимете одне одному золоті гори подальшого спілкування, вічної дружби та взаємовигідного творчого партнерства, ставитимете одне одному алкоголь і ділитиметеся останньою хапкою доброго приальпійського драпу, ходитимете по незнайомих адресах, запізнаєтеся з якимись відморозками, які комусь із вас доводяться, як виявиться потім, давніми знайомими, а то й родичами, співатимете хором улюблені змалку німецько-фашистські похідні пісні, кричатимете з балконів різні брутальності, почнете чіплятися до трансвеститів біля стоянки таксі й наб’єте, урешті-решт, одному з них пику, знайдете о третій ночі дешевий бар і спробуєте купити в барменші кокаїн, а коли вас звідти викинуть, ви навіть не зрозумієте за що, переїжджаючи в переповненому невідомим народом «фольксвагені» з однієї вечірки на іншу, ви благополучно заблукаєте в районі, який насправді вам добре відомий, і станете печально кружляти довкола того самого кварталу, дивуючись й обурюючись, наскільки одноманітна в цьому місті архітектура і які подібні будинки, аж нічого не можна знайти, і вже десь по четвертій когось із вас перемкне, що час-таки й спинитися, і ви знайдете автомат із колою, візьмете кілька пляшок цієї холодної рідини та почнете жадібно її хлебтати, пригадуючи під теплим зоряним небом свої імена. Перевага полягає в тому, що потім не доведеться виправдовувати одне перед одним власні приступи агресії чи шизофренії, не треба буде пояснювати своєї схильності до транквілізаторів і повторювати вчорашні обіцянки, яких до того ж ніхто з вас не пам’ятатиме. Чимдалі я все частіше думаю, що такими й мають бути ідеальні стосунки і що, розходячись зранку по домівках з наповненими щастям головами, ліпше за все просто пристрелювати нових друзів, бо найбільша цінність людського спілкування полягає саме в спонтанності та неповторності екзистенції.

О п’ятій ранку щось нагадало мені про мої обов’язки перед суспільством і сумлінням, власне, радше перед сумлінням, але перед суспільством також. Починалася неділя, і саме цієї неділі до обіду мені належало дістатися Лінца, де саме сьогодні відкривався великий музичний фестиваль і де, окрім усього іншого, мали відбутися поетичні читання, на які, окрім усіх інших, було запрошено й мене. Дивно, як я це згадав, але я не забув і попросив своїх нових друзів завезти мене додому, оскільки до потяга лишалося години дві, а мені ще треба було зібратися, друзі мої довго не вірили, що я справді кудись мушу їхати, потім, зрозумівши, що загалом ідеться про великий музичний фестиваль, вирішили їхати туди разом зі мною, але мені якимось чином вдалося їх відмовити й вони погодилися просто відвезти мене додому, допомогти зібратися, а потім закинути на вокзал і посадити на потяг.

Я довго стояв посеред своєї кімнати й ніяк не міг вирішити, що саме потрібно прихопити з собою. Що беруть зазвичай із собою на великий музичний фестиваль?

– Слухай, – говорить мій новий друг-гітарист, – а що ти там будеш робити?

– Не знаю, – кажу, – мабуть, вірші читатиму.

– Візьми з собою зубну щітку, – говорить він. – І бритву. Але краще не електричну. У тебе є не електрична бритва?

– Є, – кажу я.

– Ось і візьми її. І візьми щось поїсти в дорогу. Візьми консерви. У тебе є консерви?

– А що – у Лінці проблеми з консервами?

– Сьогодні неділя. Сьогодні в усіх проблеми з консервами, бо магазини не працюють. Ти ж не підеш жерти в який-небудь буржуйський ресторан?

– Ні, – вагаюсь я, – мабуть, не піду. Мені взагалі їсти не хочеться.

– Ось і візьми консерви. Але ножа не бери. А то будеш потім пояснювати поліції, нащо тобі ніж на музичному фестивалі.

– Ну, добре, – говорю я, – а як же я ці срані консерви відкрию?

– Спитаєшся в готелі. Тебе ж поселять у готель?

– Мабуть, поселять.

– Ось там і знайдеш ніж. Збирайся-но, часу мало, нам ще треба випити.

Я беру куртку, засовую в кишеню зубну щітку, дивлюся на бритву й вагаюся, потім згадую про поліцію і вирішую її не брати, відчиняю холодильник і вигрібаю звідти всі консерви, які там є, знаходжу консервованих крабів, ще якісь дари моря, розпихаю все це по кишенях, і ми їдемо на вокзал. Зрештою, усі ті історії з життя, які я можу згадати й переповісти, зводяться в мене до кількох таких схожих варіантів, де обов’язково в якийсь момент хтось припихається на вокзал. Спочатку я думав, що це якось пов’язано з пересуваннями з місця на місце, але потім зрозумів, що насправді йдеться радше про пошук якогось універсального комунікативного центру, яким, без сумніву, є кожен вокзал, про потребу якогось людяного за своєю природою місця, потрапляючи до якого, громадяни попускаються і в них зникає їхня соціальна активність і агресія, чимось таким вокзал і є, він перебирає на себе функції якогось такого чистилища, чи що, адже де ще, як не на вокзалі, можна, скажімо, на вихідні затаритися алкоголем? Більше ніде. Хіба на автозаправці…

І вже по сьомій ранку ми знаходимо наш експрес, Будапешт – Париж, і я пам’ятаю,