Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

очі знову блищали. Мене це обурило, хоча я й не міг пояснити чому. Я не мав права її винуватити, адже так вона намагалася тамувати біль. До того ж я не відповідав за те, що вона потай випивала.

Гаррієт наче прочитала мої думки — раптом вона запитала, про що я думав.

— Про Рим, — ухильно відповів я. Сам не знаю чому.

Одного разу я брав участь у конгресі хірургів у Римі. Конгрес був виснажливим і погано організованим. Два останні дні я проігнорував його і натомість бродив віллою Борґезе, а також переїхав із розкішного готелю, у якому мешкали учасники конгресу, до пансіонату Дінесена, у якому колись любила зупинятися Карен Бліксен. Я летів із Рима з відчуттям, що вже ніколи туди не повернусь.

— Це все?

— Все. Ні про що інше я не думав.

Але це було не так. Через два-роки я повернувся до Рима. Сталась велика катастрофа, і я, не тямлячись, покинув Стокгольм, аби мати спокій. Я пам’ятаю, що поїхав в Арлянду в аеропорт, не маючи квитка. Рейси до Рима та Мадрида були найближчими серед усіх тих, що доправляли до Південної Європи. Я вибрав Рим, бо політ туди був коротшим.

Цілий тиждень я блукав вулицями, думаючи про ту страшну несправедливість, яка сталася зі мною. Я надто багато пив, кілька разів потрапляв у погане товариство, мене побили й останнього вечора пограбували. Я повернувся до Швеції з кривавою ґулею замість носа. Один лікар із лікарні «Сьодерхюкгюсет» вправив його і дав мені знеболювальні таблетки. Після цього Рим став для мене місцем, куди мені найменше хотілось би повертатись.

— Я була в Римі, — сказала Гаррієт. — Це сталося тому, що все моє життя крутилось довкола взуття. Те, що я працювала у взуттєвій крамниці, замолоду мені здавалося збігом обставин, бо мій батько колись очолював «Оскарію» в Еребру, але, як виявилося, це стало моєю справою на все життя. Власне, прокинувшися зранку, мені ніколи не доводилось думати про щось інше, ніж взуття. Якось я на місяць поїхала в Рим на навчання до старого майстра, що шив взуття для найбагатших ніг у цілому світі. Кожну пару він творив так, наче це скрипка Страдіварі. Він описував ноги, наче це були різні особистості. Одна оперна співачка, чиє ім’я я вже забула, мала злі ноги, що ніколи всерйоз не сприймали свого взуття і не поважали його. Зате ноги одного угорського фінансиста завжди були дуже делікатні зі своїм взуттям. Той старий чоловік багато навчив мене не тільки щодо взуття, а й щодо мистецтва. Після цього я вже не могла продавати взуття так само, як раніше.

— Більшість подорожей у нашому житті так ніколи і не відбуваються, — мовив я. — Або ж ми починаємо подорожувати в уяві. Перевага в тому, що коли літаєш своїми внутрішніми авіалініями, то місця для ніг завжди багато.

Ми їхали далі.

Я задумався, де стати на ночівлю. Ще не починало сутеніти, але я не хотів їхати поночі. Останніми роками я набагато гірше бачив у темряві.

Зимові краєвиди були особливо привабливі своєю одноманітністю. Ми їхали крізь ландшафт, де майже нічого не відбувалось.

Це, звичайно ж, усього лише уявлення. Завжди відбувається щось, що порушує цю одноманітність. Відразу після того, як ми проминули горбок, обоє зауважили пса, що сидів на краю дороги. Я пригальмував, щоб часом його не збити, якщо він раптом вибіжить на дорогу. Коли ми його минули, Гаррієт сказала, що в нього був нашийник. У дзеркалі заднього бачення було видно, що він біжить за авто. Коли я загальмував, пес наздогнав нас.

— Він нас переслідує, — сказав я.

— Здається, він покинутий.

— Чому ти так вирішила?

— Пси часто біжать за машинами й гавкають. А цей не гавкає.

Вона мала рацію. Я виїхав на узбіччя й зупинився. Пес сів, висолопивши язика. Коли я простягнув до нього руку, він не зрушився. Я схопив його за нашийник і побачив на ньому номер телефону. Гаррієт розшукала свій мобільний телефон і набрала номер. Коли з’явився сигнал, вона передала телефон мені. Ніхто не відповідав.

— Нікого нема.

— Якщо ми поїдемо далі, пес бігтиме за нами до знемоги.

Гаррієт набрала номер телефону. Коли їй відповіли, я зрозумів, що це телефонна довідка.

— Абонента звуть Сара Ларсон і живе вона в садибі Гюґтюнет у селі Рюд’ебюн. У нас є карта?

— Є, але не настільки детальна.

— Ми не можемо залишити пса посеред дороги.

Я вийшов і відчинив задні двері. Собака відразу заскочив досередини і скрутився клубком. Самотній пес, подумав я, неначе дуже самотня людина.

Приблизно через десять кілометрів ми добрались до невеликого містечка, в якому була крамниця. Я зайшов усередину і запитав про садибу Гюґтюнет. Молодий продавець із задом наперед надягненою кепкою намалював мені карту.

— Ми знайшли пса, — сказав я.

— Сара Ларсон має самку спанієля, — мовив продавець. — Напевно, вона втекла?

Я повернувся до машини, дав Гаррієт намальовану від руки карту й поїхав назад тією ж дорогою, якою ми прибули. Пес весь час лежав скручений клубком на задньому сидінні. Я бачив, що він насторожі. Гаррієт скерувала мене на бічну дорогу, що ледь виднілась поміж височенними кучугурами снігу. Здавалось, наче ми потрапили у світ, де не існувало напрямів чи сторін світу. Дорога звивалась поміж важкими від снігу гілками. Вона була розчищена, проте після останнього снігопаду вочевидь нею ще не їздили.

— У снігу видно сліди тварини, — сказала Гаррієт. — Вони ведуть назад, у бік дороги.

Пес підвівся і сів на задньому сидінні. Він принюхувався, нашорошував вуха і дивився у переднє вікно. Він здригався, наче від холоду. Ми проїхали через старий вимощений каменем звідний міст. Біля краю канави миготіли повалені плоти. Ми виїхали на галявину. На горбку стояв давно не фарбований будинок. Обабіч були також комора та напіврозвалений хлів. Я зупинився і випустив пса. Він підбіг до вхідних дверей, пошкрябав і сів чекати. Я бачив, що з комина не виходив дим. Вікна були вкриті памороззю. Зовнішня лампа на веранді не світила. Мені не сподобалось те, що я бачив.

— Таке враження, ніби дивишся на картину, — сказала Гаррієт. — Вона стоїть тут серед лісу, наче на мольберті природи. А художник пішов геть.

Я вийшов з авто і витягнув ходунці. Гаррієт похитала головою і залишилася сидіти в машині.