Вікторія Беше - Як я стала велетнем , Вікторія Беше

       Я довго думала. А потім прийняла рішення.

— Мовчати — значить дозволяти злу рости! — сказала я і, зайшовши до школи, вирушила до кабінету директора. З хвилину постояла біля дверей і, набравшись відваги, постукала. Руки тремтіли, серце калатало, але я чітко знала — мушу сказати правду.

— Заходь, Лейло, — мовив директор, літній чоловік з розумними, втомленими очима. — Щось сталося?

Я вдихнула на повні груди й почала говорити. Спочатку тихо, потім голосніше. Розповіла про цькування Христини, про Ольгу, про тарганів у шкафчику і погрози. Я бачила, як змінюється його обличчя: спершу здивування, потім — суміш гніву й болю.

«Чому він гнівається? — подумала я. — Він теж зазнавав цькування?»

— Дякую, Лейло, що не побоялася розповісти, — сказав він. — Це не залишиться без уваги. Я викличу Ольгу. Обіцяю: подібне більше не повториться.

Я вийшла з кабінету полегшеною, ніби скинула важкий камінь зі спини.

— Я велетень! ВЕЛЕТЕНЬ! — закричала я, відразу прикривши рот рукою. Я була у школі й мала зберігати відповідну поведінку.

Я вчинила правильно, але моя велетність похитнулася — перш ніж довіритися дорослому, треба зрозуміти, хто він і що з себе являє. Чи можна йому вірити? Чи він та людина, з якою варто говорити?

       На перерві ми з Наєю проходили повз директорський кабінет. Двері саме відчинилися, і звідти вибігла Ольга. Її очі були заплакані, а щока почервоніла — ніби від удару. Вона пройшла повз нас, опустивши голову. Я вперше побачила її без звичної зверхньої усмішки.
— Як це?.. — не вірила я своїм очам. — Наю, директор може бити дитину?.. Хіба це не карається законом?

— Е-е-е... Лейло, ти дещо не знаєш: директор школи — дідусь Ольги.

— Що? — я була здивована і зла: і на директора, і на себе.

«Добре, — думала я, — навіть якщо він дідусь... навіть якщо Ольга неправа... Він доросла людина! Невже він не розуміє, що своєю жорстокістю породжує в Ользі ще більшу жорстокість?! І я молодець... Краще було б мовчати...»

       На останній переміні нас з Наєю на шкільному подвір’ї перестріли ті самі дівчатка-найманки. Вони схопили нас за рюкзаки й потягли на заднє подвір’я школи, подалі від очей.

— Ти ще не зрозуміла, що потрібно триматися подалі від Ольги?! — запитала дівчинка з кривою посмішкою. Вона підняла Наю й жбурнула її у смітник, ніби вона була легкою, як пір’їнка. — Може, тепер ти зрозумієш, коли боляче подрузі!

— Зі мною все добре! — озвалася Ная зі смітника.

— Я тебе не боюся! — я вирвалася з рук іншої дівчинки й підійшла до нападниці впритул. — Ти можеш думати, що ти всесильна, але це не так. Нас захищає закон! Ти пошкодуєш про свій вчинок!

— Що, ти погрожуєш нам?! — закричали вони в один голос.

Я була знову в полоні. Одна дівчинка тримала мене міцно, а інша била по животі, по ребрах — це був біль, який важко передати... Називаючи мене турецькою принцесою, Ольга мала рацію. Я була маминою принцесою — мене ніхто ніколи не бив, не кричав, не карав. Але й не треба було — я завжди була слухняною.

«Мамо, — подумала я, намагаючись встояти на ногах. Для мене падіння означало б поразку. — Що сталося зі світом?.. Мамо, допоможи...»

Допомога не забарилася. Нізвідки з’явилася Христина й, закричавши як кішка, стрибнула на дівчину, що била мене. Вона вчепилася в неї, кусаючи її руки. Дівчина заверещала, але не відступала. Почувся гучний свист, а потім голос Інни Іванівни:

— Що тут відбувається?

— Мамо? — Ная нарешті вилізла зі смітника.

— Мамо? — повторили ми.

Новина, що вчителька школи — мама Анастасії, шокувала всіх. Христина спустилася на землю, дівчата відступили, а я продовжувала стояти, намагаючись не впасти.

— Всі — у медпункт, через задній вхід, щоб не натрапити на базік! — Інна Іванівна була такою владною й впевненою в собі, що ми всі п’ятеро пішли за нею.

«Інна Іванівна — справжній велетень, як мама!» — подумала я в ту мить, коли майже втратила рівновагу, але нападниця мене підтримала — і ми вдвох рушили до медпункту.

Життя не припиняло мене дивувати.