Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Абдулові не хотілося відповідати, не хотілося вплутуватися, але й проігнорувати її було неможливо. Зітхнувши, він скорився бажанню допомогти — хай би й просто дати дрібку корисної інформації.

— Дві тисячі доларів.

— Спасибі, — відповіла вона, але йому здалося, ніби він просто підтвердив те, що вона і без того знала.

Сума жінку зовсім не збентежила, розчарування на її лиці він не помітив. Отже, гроші має. Додав:

— Половина перед від’їздом, друга — в Лівії.

— О...

Вона замислилася: не знала, що платити треба частинами.

— Він каже, в оплату входять їжа, вода й ночівля. Усе решта—додатковим коштом. Це все, що я знаю.

Вона відповіла:

— Я вдячна за вашу доброту.

Знову всміхнулася до нього, тільки цього разу у вигині її губ читався тріумф. Абдул збагнув, що, хай як він старався, контроль над розмовою лишився за нею. Ба більше, їй вдалося вивідати максимум інформації. «Витягла з мене все, що хотіла, — скрушно подумав, проводжаючи її поглядом. — Оце так».

Сів у машину й зачинив дверцята.

Завів мотор і глянув, як вона минає столики, перетинає заправку й заходить у гараж.

Замислився, чи побачить її серед пасажирів через десять днів.

На тому ввімкнув передачу й поїхав геть.

* * *

Чомусь той торгівець сигаретами не бажав розмовляти з Кією й поводився холодно, байдуже. Однак вона розуміла, що серце в нього добре, та й, зрештою, він відповів на всі її запитання: сказав, де шукати Хакіма, підтвердив ціну й додав, що платню слід вносити двома частинами. Тепер вона почувалася впевненіше, бо краще обізнана.

Вона ніяк не могла розкусити цього чоловіка. У селі він поводився як типовий торгівець, готовий казати будь-що, лестити й фліртувати, тільки б розлучити людей з їхніми грошима. Сьогодні ж від його приязності й сліду не лишилося. Очевидно, що все це — гра.

Вона зайшла в гараж за заправкою. Надворі стояло три машини, напевно, на ремонті, хоч одній із них, здавалося, вже нічого не допоможе. Під стіною височіла піраміда зі старих шин. Бічні двері в будівлю були відчинені. Кія зазирнула всередину й побачила мікроавтобус із вибитими шибками.

І оце в ньому людей везтимуть через пустелю? Кію охопив жах. Дорога неблизька і небезпечна. Навіть прокол шини може стати фатальним. «Не треба й думати про таке», — сказала собі подумки.

До неї вийшов огрядний молодик у неохайному західному одязі. На його шиї вона помітила намисто грі-грі з бісеру й камінців, деякі були помережані релігійними та магічними словами. Прикраса мала боронити його від зла й завдавати страждання ворогам.

Він оглянув її з ніг до голови пожадливим поглядом.

— Чим завдячую такою приємністю? — усміхнено запитав Хакім.

Кія відразу зрозуміла, що з ним варто поводитися обережніше. Хай який бридкий, він вочевидь вважав, що жінкам перед ним важко встояти. Вона заговорила чемно, старанно приховуючи огиду:

— Я шукаю добродія на ім’я Хакім. Це часом не ви, пане?

— Так, я Хакім, — гордовито відказав той. — Усе це належить мені: заправка, майстерня, автобус.

Вона показала на бус:

— Дозвольте поцікавитися, чи це ним ви їздите в пустелю?

— Це добра машина. Щойно після ремонту, тому вона у відмінному стані. — Звузивши очі: — А чого це ви про пустелю питаєте?

— Бо я вдова, сама заробляти не можу, тому хочу виїхати в Європу.

Хакім вищирився:

— Я подбаю про вас, любонько. — Обійняв її за плече, і з-під його пахви засмерділо. — Покладіться на мене.

Вона відсторонилася, скидаючи його руку.

— Зі мною поііде двоюрідний брат Юсуф.

— Прекрасно, — кинув Хакім, хоч і помітно розчаровано.

— Скільки?

— А скільки у вас є?

— Грошей у мене нема, — збрехала вона. — Але я позичу.

Він їй не повірив.

— Це коштує чотири тисячі доларів. Щоб забронювати місце, необхідно заплатити зараз.

«Має мене за дурепу», — подумала.

Це було їй знайомо. Коли вона продавала катер, дехто з чоловіків намагався купити його за безцінь. Разом з тим, Кія швидко затямила, що сміятися зі скупої пропозиції не варто, хай би як кортіло. Потенційний покупець образиться, а якщо з ним так розмовлятиме жінка — піде зовсім розлючений.

Тому сказала:

— На жаль, зараз грошей у мене нема.

— Тоді вам може не вистачити місця.

— А ще Юсуф казав, що ви берете дві тисячі.

Хакім почав дратуватися.

— Ну то, може, хай замість мене у Триполі везе вас Юсуф? Бачу, він дуже мудрий.

— Після смерті чоловіка він став головою родини. Я повинна його слухатись.

Для Хакіма це була цілком зрозуміла річ.

— Авжеж, повинна, — погодився він. — Це ж бо чоловік.

— Він просив дізнатися, коли ви плануєте виїжджати.

— За десять днів, на світанку.

— Нас буде троє дорослих, разом із його дружиною.

— Діти?

— У мене дворічний син, у Юсуфа — донька того самого віку. Але їм місця не потрібно.

— Якщо діти на руках, за них я беру пів ціни.

— У такому разі ми не можемо поїхати, — твердо промовила Кія й відступила на кілька кроків, мовби прямуючи до виходу. — Вибачте, пане, що змарнувала ваш час. Ми спробуємо знайти шість тисяч, як позичимо гроші у всіх родичів, але не більше.

Побачивши, як йому з рук вислизають шість тисяч доларів, Хакім став уже не таким затятим.

— Шкода, — сказав він. — Але, може, прийдете в призначений день? Якщо не набереться повний автобус, я зроблю вам добру знижку.

Це вже поступка, тож доведеться її прийняти.

Природно, Хакім хотів заповнити всі місця й отримати максимальний прибуток. Сорок пасажирів — це вісімдесят тисяч доларів. Цілий статок. Кія замислилась, на що він його витратить. Та, найімовірніше, Хакімові доведеться поділитися грішми, бо він —лише ланка великого угруповання.

Треба пристати на ці умови. Перевага на його боці.

— Домовилися, — сказала вона й, пригадавши, що мусить поводитися, як проста жіночка, додала: — Дякую, пане.

Здобувши інформацію, по яку прийшла сюди, Кія вийшла з гаража й подалася в довгу мандрівку додому.

Хакім нічим її не здивував, та водночас ця розмова збентежила Кію. Ясно, що він почувався вищим за будь-яку жінку. Але американка правильно застерігала: він бандит і йому не можна довіряти. Кажуть, буцімто в злодіїв свій кодекс честі, але Кія в те не