Інна Турянська - Коли дружина стає драконом, Інна Турянська

Артур знову сидів в тій же кав'ярні. А що йому ще залишилося? Тільки ото й сісти та пити каву. 

— Еспресо? — знову усміхнулася йому. 

Кивок. Кілька хвилин і гарячий напій уже був перед ним. Усе як треба, усе як зазвичай…тільки бракує…

— А мені теж еспресо, але з молоком, — підсів до нього за столик якийсь чоловік, — Ви не проти якщо я коло вас присяду? 

Артур байдуже стенув плечима. 

— Пробачте, просто вільних місць немає, от я й…

— Та нічого, — сумно всміхнувся, — Я Артур Мищенко.

— Тимофій Єременко¹*, приємно познайомитися, — новий знайомий виглядав життєрадісним. Певно балакучий тип. (🤪 Не певно, а точно) В принципі це не так вже й погано, враховуючи, що не балакучий друг зараз дрихне, а порадитися немає з ким. 

— Нев'янучий букет, що скажете на таке? — запитав Артур вглядаючись в обличчя Тимофія. Легкі кучері на голові чоловіка робили його обличчя відкритим і привітним, — Де такий мені знайти, щоб подарувати дружині?

— Може тоді з корінням подарувати? 

— Це як? 

— Ну от в горщику, наприклад. Якщо не забувати поливати, то квіти не зів'януть. 

— Ну так це ж не букет, — перетяв плечима Артур, — З моєю Вірою таке не прокатить, — сумно похнюпився над чашкою еспресо. 

— Ну тоді сухоцвіти, як варіант. Ці вже точно простоять рік щонайменше. 

— Сухоцвіти? — задумався Артур, — А які можна взяти? Що порадите. 

— Якісь польові квіти…та хоч би ромашки. Все складне завжди в простоті. І доступні, і скрізь можна знайти, на крайній випадок навіть в аптеці є.

Артур скрився. В аптеці він Вірі ще точно квітів не купував. 

— А якщо не пройде, то заварите їй ромашкового чаю. Він заспокоює, — всміхнувся Тимофій.

Та Артуру навпаки стало гірко. І цього разу не від еспресо. У кожного свої спогади про ромашковий чай. Його спогади були неприємними. Бо нагадували про Тамару, його мачуху. 

— Будь-які, але не ромашки, — всміхнувся Артур. 

— Вам краще знати. Вибачте, мушу йти, ато не встигну на потяг. 

“Та немає за що вибачатися” — подумав Артур, провівши нового знайомого поглядом. Ну що ж сухоцвіти. Треба принаймні спробувати. 

За пів години він вже стояв на веранді їхнього з Вірою готельного номера. В руках сухий букет. Виглядає як віник, але хз може прокатить? 

— Сухоцвіти? — заклала руки на грудях Віра. 

“Схоже таки не прокатить!”

— Ну ні, Артурчику. Ти серйозно? Сухоцвіти…

— Кохана, а чим тобі не вічний букет, — недолуго всміхнувся Артур, підходячи ближче. 

— Це хто тобі таке порадив? Степан? 

— Та ні, якийсь мужик з кав'ярні, — зізнався чухаючи потилицю, — Ну він казав, що це…короче, що все складне то є просте.

— Знайшов кого слухати, — пирхнула Віра, — Та той мужик, мабуть, просто грошей немає, щоб купувати щораз свіжі квіти. Та я певна, що він на метро їздить, або максимум на велосипеді, — і наче й жартувала дружина, а водночас і ні. От зрозумій!

— Та він не місцевий...здається.

— А ну то значить з села, — припустила Віра, — Що він ще тобі казав? Хоча ні…дай вгадаю. Може квіти в горщику принести? 

Артур прикусив язик. Оце у Віри чуття. Схожа вона чимось на того Ґара зі сну, наче в ментал теж пролізла. 

— Вір, ну чого ти...він виглядав таким привітним. Від нього пахло молочком, — всміхнувся, а Віра скривилася, — То сухоцвіти не приймаєш? 

— Артурчику, я просила тебе принести квіти, що не зав'януть принаймні рік, а ти мені вже зав'ялі приніс! Та вони уже точно рік як зів'яли! Де логіка, коханий? 

Чоловік винно стенув плечима і недолуго всміхнувся.

— То можеш скажеш мені правду? Чому ти мені брешеш? 

Так, Віра знову злилася на свого Артурчика. Вона вже давно знала правду, бо їй розказала усе Діна. А Діні розказав Степан…під час ранішнього …км..км. .кавування. Під час нього цей чоловік теж втрачав голову і з нього можна було вивідати все. Чим і скористалася Діна. А от Артурчик і далі мовчить, як той партизан. Вирішив захищати Віру від правди? Ех, Артурчику…та хіба ж така дракониця як Віра не здатна таке витримати?! Знав би ти, що вона витримала ще до того, як ви одружилися…і все ради тебе! 

— Кохана, я не розумію про що ти…— почав було говорити Артур, але Віра злісно пирхнула і відразу ж пурхнула до іншої кімнати. Клацнув замок. Знову замкнулася. 

Артур розпачливо стенув плечима. Його телефон задзвонив. Степан…нарешті згадав про свого психованого друга, виходить. 

— Алло, ну що там як все вирішилося? Знайшов ти той антуріум чи…

— Нічого не вирішилося, – зітхнув Артур, — Все ще більше ускладнилося. Вже й не знаю, що робити. Віра знову в кімнаті зачинилася. 

— Значить треба поговори. Зараз прийду до тебе. В крайньому разі, разом двері виб'ємо, і все на тому.

За хвилин п'ятнадцять Степан вже був коло веранди Артура та Віри. А там якась незнайома жінка²* стоїть, прямо коло дверей. Сукня на ній така незвична, як з якого палацу прибула. Аметистового кольору, розкішна. І сама вона така гарна, як намальована. 

— Нічого собі, а вам кого? — підійшов до неї Степан.

— А мені Артура треба, — всміхнулися Морозному у відповідь. Степан від такої заявочки аж присвиснув. 

— Ого, оце в Артура знайомі звісно, — глитнув.

— Власне ми з ним не знайомі, але…— жінка замислилася, — Маю передати йому дещо. Ось, — ткнула чоловіку в руки вона якийсь флакончик з вишневою рідиною. Там позаду на етикетці усе написано. 

Степан лиш на мить відволікся на той самий флакончик, а жінку як вітром здуло. Протер очі, може йому це привиділося, але ж ні! Ось цей флакончик у нього в руках. Може Артур щось пояснить? Зайшов до номера, Артур якраз стукав у двері до Віри, просячи, щоб та відчинила. 

— Що так і не відкрила тобі? — реготнув Степан, а Артур лиш важко зітхнув і розвів руками. 

— Ну, нічого зараз відкриє, після того, що я скажу, — прошепотів друг на вушко, а тоді голосно додав: — Слухай, Артуре, тут тобі одна красива жінка дещо передала…— зробив особливий наголос на слові красива Степан. Це спрацювало, бо замок клацнув і з кімнати показалася Вірина голова.