Інна Турянська - Коли дружина стає драконом, Інна Турянська

Артур обережно поклав квіти, зняв кросівки. Перевзувся в подаровані другом капці. Блаженство. Але чи подарує йому Віра таке ж блаженство? Чи пробачила вже, чи сподобаються квіти?

— Маленька, ти де? — гукнув Артур зайшовши з веранди до номера. На мить йому здалося, що тут пахло вишнею з шавлією. 

— Я тут, — почув він голос дружини з ванної. 

Обережно зайшов туди тримаючи антуріум. Віра все ще виглядала суворою. 

— Кохана, це тобі, — простягнув Артур дружині букет.

— Ого, розкішні квіти. Але сумніваюся, що вони простоять рік часу, — примружила вона очі недовірливо. 

Артур винно почухав потилицю. По правді три тижні достатній термін, щоб кохана відтаяла і пробачила його остаточно. А стільки ці квіти мають простояти…тож…короче, він сподівався на краще. Але навіть якби не так, то він просто непомітно підмінить стебла на нові, та й на тому все. 

— Вірочко, а ти певна, що сама зможеш без мене так довго? — хитро посміхнувся чоловік. 

“Засранець!” — майнуло у Віри в голові, “Вирішив по найболючішому бити. От, Артурчик!” 

— Зможу! — твердо сказала, але з легкою посмішкою. 

— Ну-ну, — похитав головою Артур, мовляв, я тобі зовсім не вірю! — Хоча б поцілунок я заслужив? 

— Треба подумати, — приклала палець до губ Віра. Потім хитро облизнулась. 

Артур теж вирішив схитрувати та підійшов до неї максимально близько. Так, його дружина не встоїть перед ним. Може то звучить зухвало зараз, але так воно і буде, бо Віра його кохає. Так-так! І справді, ось її губи потяглися до його губ. Першими! Ну ось…так він і знав. Ну, а тепер вони двоє тягнуться з ванної до спальної. 

— Чекай, — поклала Віра квіти на стіл, — Ти теж чуєш цей запах? — кумедно потягла носиком жінка, намагаючись зрозуміти чим це пахне..чи може аж занадто пахне?

— Так щось незрозуміле. Вишня з шавлією можливо? — припустив Артур пригадавши дивний сон. 

— Не знаю, але мені то не подобається. Відчиню вікно…і, — і потягла вона пальцем по грудях чоловіка, — Продовжимо. 

###

Ранок наступного дня

— Степане, халепа! — схопився за голову вільною рукою Артур, а іншою тримав телефон. 

— Артуре, ну ти точно якийсь псих, чесне слово, раз так рано дзвониш, — в телефоні почулося зівання, — Що сталося, знову капці вкрали? 

— Ні. Ці квіти…як же їх, — спросоння забув назву Артур, — Антуріум, ось! Зів'яли. Листки покрутилися…усе. Це кінець.

— О, а як так? 

— Та це я винен. Втратив вчора голову від Віри і..

— О, то ви таки помирилися? 

— Ми й не сварилися, — нахмурився Артур, — Це вона на мене образилася просто. І тепер…Короче, я забув вчора закрити вікно, а квіти там лежали. Вночі був мороз, вони змерзли, короче. І тепер треба хутко купити такі ж, щоб поки Віра встане, ну ти пойняв. 

— Ну то давай, мчи туди у ту як її ..сонячну квітку і купуй. А я далі спати. Кінець кінцем, я ж на відпочинку. Я можу бодай тут виспатися?? — роздратовано буркнув Морозний і дав відбій. 

— Отак значить! — глипнув на телефон Мищенко, — Чого так психувати? А ще каже, що я псих. 

Артур хутко вдягся і пішов до того ж квіткового салону. Лілі там не було, але що гірше і антуріумуа теж. І що ж тепер? 

— Степане, халепа! — набрав знову товариша Артур, — Тут цей, немає уже таких квітів.

— Мищенко! Я ще досі сплю…ну. Відстань від мене, психу.

— Степане, ти чуєш, що я тобі кажу? Немає антуріума!

— Так, а я що зроблю, Артурчику? Треба було гвоздики брати, то ці будь-де можна знайти. А ти забаг екзотики…сам себе загнав у петлю. Я причім? 

— Ну давай ти в одні салони підеш, а я в інші. Може де знайдемо цей антуріум, поки Віра прокинеться. 

— Кажу тобі, я не те, що кави ще не пив, я ще навіть з ліжка не вставав!

— Я думав ти каву на ліжку п'єш, — реготнув Артур. 

І тут йому прийшло смс від дружини. Гнівне таке. 

“Нев’янучі квіти кажеш!”  і ще так багато смайликів. Смайлики дуже грізні. Насуплені. 

"😡😠😡😡😡" (Ось такі) 

— Все відбій, Віра прокинула і відразу перекинулася у дракона, побачивши, що квіти зів'яли. Треба думати над новим планом. 

— Співчуваю. Я спати, потім каву, а потім будем щось думати разом. 

— Угу, йду і я кави вип'ю, — сказав вже сам до себе Артур, поклавши слухавку. 

###

— Ти бачила його? — запитав Ґар дівчину, але не свою.

— Бачила.

— І як він тобі?

— Виглядає добрим, — теж по доброму всміхнулася Аріона¹*.

— То допоможеш йому?

— Цей Артур…я бачила, що він уже й помирився зі своєю жінкою. Ледь не спалилася! Так спішила втекти, що впустила твій флакон з духами. У їхньому номері тепер, мабуть, все пахне шавлією з вишнею.

— То виготовиш мені нові? Благаю…

— Ну тобі доведеться обрати, або твої духи, або я допомагаю цьому Артуру.

— Це….несправедливо, Аріоно! — очі Гара зблиснули, — Невже такий вправний алхімік як ти не впорається з двома задачами? Пожалій його, він же не король, як твій Саґрон, а звичайна людина. Але ради кохання ми всі ладні на все…

— Так, ти он крила віддав, — підмітила Аріона, — Але тобі треба обрати.

— Гаразд, духи зачекають. Допоможи йому. Він кепсько спав цієї ночі. Його дружина знову на нього розізлилася. 

— Угу, йому просто треба сказати їй правду. Але ви завжди йдете довшим шляхом…

### 

¹* — Аріона та Саґрон герої книги авторки Лари Роси "Найкраща. Алхімік короля".