Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

— Всі до роботи! — гримнув інспектор. — Нам тут не потрібні ледачі нероби, ледачі хитрунці. До роботи, чуєте? Отець Долан заходитиме до вас щодня. Отець Долан зайде до вас уже завтра.

Він тицьнув одного хлопця лінійкою під бік, кажучи:

— Ось ти, хлопче! Коли отець Долан знову зайде сюди?

— Завтра, сер, — почувся голос Тома Фурлонга.

— Завтра, і післязавтра, і після-післязавтра, — сказав інспектор. — Затям собі це. Кожного дня — отець Долан. Дописуй. А ти, хлопче, хто такий?

Серце Стівена раптом підскочило.

— Дедалус, сер.

— Ти чого не пишеш, як інші?

— Я... мої...

З переляку він не міг і слова мовити.

— Чому він не пише, отче Арнол?

— Розбив окуляри, — відповів отець Арнол, — і я звільнив його від роботи.

— Розбив? Що я чую? Як це? Тебе звуть...

— Дедалус, сер.

— Ану ходи сюди, Дедалусе. Ледачий хитрунець! Хитрунець, по обличчю видно. Де ти розбив окуляри?

Шпортаючись, Стівен вийшов на середину класу, осліпнувши зі страху і поспіху.

— Де ти розбив окуляри? — повторив інспектор.

— На біговій доріжці, сер.

— Хо-хо! На біговій доріжці! — заволав інспектор. — Знаю я ці штучки.

Стівен здивовано підвів погляд і на мить побачив немолоде біло-сіре обличчя отця Долана, лису біло-сіру голову з пушком на краях, сталеву оправу окулярів і безколірні очі за скельцями. Чому він сказав, що знає ці штучки?

— Ледачий неробцьо! — знову вигукнув інспектор. — Окуляри він розбив! Давні школярські штучки! Ану давай руку!

Стівен заплющив очі й виставив тремтячу руку долонею догори. Він відчув, як інспектор торкнув його пальці, простуючи долоню, і зразу по тому — змах рукава, коли лінійка злетіла вверх для удару. Гарячий, палючий, жалкий, щемлистий удар, — наче хряскіт розламаного дрючка, — і його тремтяча рука скоцюрбилась вмить, мов листок у вогні, а на очі від цього звуку і болю навернулись пекучі сльози. Ціле його тіло трусилося з переляку, і ціла рука, зверху донизу, і ціла скоцюрблена, збагровіла, опалена долоня його тряслася, мов лист у повітрі. Крик знісся йому на вуста, крик благання. Та хоч очі йому обпікали сльози, хоч руки і ноги тряслися від болю і ляку, він стримав і ці гарячі сльози, і крик, що пік йому горло.

— Другу руку! — гукнув інспектор.

Стівен забрав понівечену, тремтячу праву руку і виставив ліву. Знову змахнув рукав сутани, коли злітала лінійка, і знов гучний хряскіт та лютий, шалений, палючий, щемлистий біль, від якого пальці корчаться в багряно-тремткий згусток драглів. Кип'яток приснув йому з очей; палаючи соромом, мукою, боязню, він з жахом відшарпнув тремтячу руку і заскімлив від болю. Тіло трусилося в спазмах переляку, і посеред сорому й люті він чув, як пекучий зойк виривається з уст, як вискакують з очей пекучі сльози і мчать униз по охоплених пломенем щоках.

— На коліна! — заволав інспектор.

Стівен впав на коліна, тиснучи побиті долоні до боків. Думка про те, які вони збиті і спухлі від болю, вмить зродила у нім стільки щирого жалю, ніби то були не його, а чужі руки. Стоячи навколішках, тамуючи останні схлипи у горлі, чуючи, як щемлистий, палючий біль втискується йому в боки, він думав про руки, які тримав у повітрі догори долонями, і про впевнений дотик, яким інспектор простував йому тремтячі пальці, і про побитий, розбухлий, збагровілий згусток з долоні та пальців, що безпорадно дриґотів у повітрі.

— Всі до роботи! — гукнув вже з порога інспектор. — Отець Долан питатиме щодня, чи не потрібно хлости якомусь ледачому неробцьові. Щодня. Щодня.

Двері за ним зачинились.

Принишклий клас знов заходився переписувати твори. Отець Арнол встав і пройшовся між рядами: одних хлопців підбадьорював лагідним словом, іншим вказував на помилки. Голос його був дуже лагідний, тихий, м'який. А коли повернувся на своє місце, то сказав Флемінгові й Стівену:

— Можете обоє сісти на свої місця.

Флемінг зі Стівеном підвелися, пішли кожен до своєї парти і сіли. Стівен, червоний од сорому, рвучко відкрив книжку зболілою рукою і схилився на неї чолом, обличчям до сторінки.

Все це несправедливо й жорстоко, бо лікар казав йому не читати без окулярів, і того ж ранку він написав додому батькові, щоб прислав нові. Та й отець Арнол сказав, що не треба вчитися, поки нові не пришлють. І от його перед усім класом узивають хитруном та б'ють лінійкою, — його, котрий завжди одержує картки за перше чи друге місця і є лідером йоркістів! Чому інспектор вирішив, що це — «штучки»? Він відчув дотик інспекторових пальців, які випростовують йому долоню — спершу йому здалося, ніби той хоче її потиснути, бо пальці були впевнено-м'які, але в ту ж таки мить почувся змах сутани, і хряск. Це жорстоко й несправедливо — ще й поставити його після цього на коліна посеред класу. А отець Арнол сказав їм обом сідати на місце так, ніби між ними не було ніякої різниці. Він слухав, як тихо і лагідно отець Арнол вказує на помилки в творах. Мабуть, йому тепер прикро, і він хоче бути порядним. Несправедливо це, жорстоко. Інспектор — священик, та все одно це жорстоко й несправедливо. У його сіро-білім обличчі, в його безколірних очах за скельцями в сталевій оправі — жорстокість, бо він випростував йому долоню впевненими м'якими пальцями тільки для того, щоб ударити по ній зручніше і голосніше.

— Паскудство, ось як воно називається, — сказав Флемінг у коридорі, коли класи чередою проходили до трапезної, — карати чоловіка за те, чого він не зробив.

— Ти справді розбив окуляри ненароком? — спитав Нахаба Роуч.

Стівенове серце все ще повнилося Флемінговими словами, і він не відповів.

— Ясна річ! — сказав Флемінг. — Я б цього не стерпів. Я б пішов нагору і накапав ректорові.

— Ага, — ревно втрутився Сесіл Громило. — А ще, я бачив, він заносить лінійку вище плеча, а це не дозволяється.

— Дуже боліло? — спитав Нахаба Роуч.

— Дуже, — відповів Стівен.

— Я б не стерпів, — повторив Флемінг, — ні цьому, ні будь-якому іншому Голомозому. Паскудна, підла штучка, — ось як воно називається. Я б після обіду пішов просто до ректора і все розказав.

— Піди. Піди, — сказав Сесія