Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

все підряд: картини, намальовані олійними фарбами, аметисти, цілі кущі канделябрів, каскади тюлі, кабошони, дароносиці, опудала, обладунки й парасольки від сонця, позолочений японський кіч, мушлі з іще віддаленіших місць, мотлох, що не має назви, і взагалі неймовірні штуковини.

Клієнтка збуджувалася від цієї скарбниці скалок. Перед нею росте гора. Все котиться, дзеленчить, крутиться. Вона зайшла лише ознайомитися. Дощить, і їй просто треба десь заховатися. Коли їй усе набридає, вона відкараскується обіцянками. Треба добряче погріти чуприну, аби знову зібрати весь непотріб. На колінах згинаєшся якомога нижче, нишпориш попід меблями. Чи все на місці… носовички… різний дріб'язок… кришталь… все оте барахло… нарешті зітхаєш з полегшенням.

Моя мати падає на стілець, розтирає собі ногу, від ходіння взад-вперед у неї судома, вона зовсім захрипла. Насамкінець уже перед закриттям з'являється сором'язливий клієнт. Входить тихо, пошепки пояснює, що хоче загнати одну штучку, родинну реліквію, розгортає шмат газети. Називають копійчану ціну. Миють той виріб у раковині на кухні. А заплатять йому завтра вранці. Він зникає, заледве промимривши «до побачення»… Попри крамничку смерчем пролітає омнібус «Пантеон-Курсель».

Батько повертається з контори, щосекунди позирає на свій годинник. Нервує. Пора збиратися.

Відкладає убік капелюха. Знімає із цвяха кашкет. Тепер ще треба пожерти макаронів та братися за постачання товару.

* * *

У крамничці гасне світло. Моя мати не вміла куховарити, та все-таки готує якийсь рататуй. Як не суп з хлібом і яйцями, то макарони. Без витребеньок. Проковтнувши макарони, на якусь мить усі завмирали, аби краще перетравлювалась їжа. Мати намагалася розважити нас, уникнути незручної мовчанки. Якщо я не відповідав на запитання, ласкаво говорила: «Знаєш, вони ж на маслі готувались». За ґобеленом миготіло світло. Горішнє освітлення в стилі батерфляй[11] кидало тіні на тарілки, тож у них годі було щось розгледіти.

Подаючи нам приклад, мати брала добавку… Навздогін макаронам потрібен був добрячий ковток вина, аби вони не полізли назад.

Закуток, в якому ми їли, був водночас місцем для прання та складом різного мотлоху… Було накидано цілі гори усякої всячини, якої вже неможливо було ні порихтувати, ні продати, ні навіть комусь показати. Суцільне жахіття. З кватирки в тарілки звисало павутиння. Якимось дивом там ще залишався простір для великої плити зі здоровенною витяжкою, що займала половину приміщення. У кінці тарілки повертали, щоб покласти в них ложку варення на закуску.

Інтер'єр брудного музею.

З часу нашого переїзду з Курбевуа моя Бабуся й батько не розмовляли. Мати намагалася теревенити без упину, аби ті не взялися кидати один в одного речами. Перетравивши макарони й скуштувавши варення, ми вирушали в дорогу. Продану річ ми загортали у пишне рядно. Зазвичай то було щось із салонних меблів, який-не-будь столик, а часом лише пудерниця. Батько підважував громіздку річ на спину, і ми йшли до площі Злагоди. Біля фонтану Жиклез я починав за нього потерпати. Коли ми йшли Єлисейськими полями, було вже зовсім темно. Батько дріботів як злодій. Я насилу за ним устигав. Можна було подумати, що він волів мене загубити.

Мені хотілось, аби він балакав зі мною, та батько лише лаявся на адресу перехожих. Коли ми доходили до площі Зірки, з нього градом котився піт. Ми зупинялись, аби трохи перепочити. У будинку клієнта треба було ще знайти чорний хід.

Коли випадало йти до Отей, мій батько був привітніший. Він не так часто діставав свого годинника. Я вилізав на парапет, він показував мені буксири… зелені вогні… пояснював значення сигнальних свистків… «Отой скоро буде в «Пуан дю Жур»!» Ми захоплювалися тим допотопним коритом… Переймалися його вдалими маневрами…

Увечері, коли ми вирушали до площі Терн, він ставав просто жахливий, особливо коли клієнтами були баби… У нього вони викликали відразу. Напруга відчувалася з самого початку. Пам'ятаю, як ми ходили на вулицю Демур. Перед церквою він уліпив мені добрячого потиличника, аби я не відставав, переходячи дорогу. Коли ми доходили до будинку клієнтки, я вже не міг стримати сліз. «Малий негіднику, — репетував він, — я навчу тебе, як слід поводитися!» З одноногим столиком на спині, він підіймався за мною сходами. Ми помилились дверима. Служниця визирає з цікавістю… Я упираюсь, як теля… Роблю це навмисно. Хочу його розлютити! Крики! Нарешті знаходимо потрібний дзвінок. Нас зустрічає покоївка. Вона співчуває мені. За шурхотом сукні з'являється господиня: «О маленький хуліган! Неслух! Розсердив свого татуся!» Батько вже не знає, куди подітися. Ладен залізти в шухляду. Господиня намагається мене втішити. Наливає батькові коньяку. Й каже: «Любий друже, натріть, будьте такі ласкаві, столик до блиску! Боюсь, щоб від дощу не було плям…» Покоївка подає ганчірку. Батько береться до роботи. Пані пропонує мені цукерочку. Йде за нею в кімнату. Покоївка йде за нами слідом. Там господиня лягає на мереживну постіль. Нараз вона задирає свій пеньюар, показує мені товсті литки, стегна й пелехатий горбок, от сучисько! Копирсається там пальцями…

«Мій пупсику!.. Ходи сюди, моя радосте!.. Полижи мені там, усередині!..» Припрошує мене дуже ласкавим голосом… дуже ніжним… до мене так ніколи не зверталися. Розсуває ноги, там щось тече.

Покоївка душиться зі сміху. Це мене й зупинило. Я втік на кухню. Вже більше не плакав. Батькові дали на чай. Він не наважується запхати гроші до кишені, витріщається на них. Покоївка ще досі сміється. «Може, вони тобі не потрібні?» — запитує. Батько вискакує на сходи, забувши про мене. Я мчу за ним вулицею. Гукаю: «Тату, тату!» Наздогнав його лише на площі Терн. Ми сіли. Було холодно. Він рідко мене обнімав. Лише стис мені руку.

«То нічого, мій маленький!.. То нічого!.. — повторював він, дивлячись перед собою… Все-таки він мав серце. У мене воно також було. Хоча для життя серце не потрібне. Ми поверталися прямо на вулицю Бабілон.

* * *

Мій батько не давав розгулятись уяві. Розмовляв сам із собою в кутку. Докладав зусиль, аби стримуватись… Усередині в нього, напевне, все кипіло…

Родом він був з Гавра. Про кораблі знав геть усе. Часто згадував ім'я капітана Діруана, що командував кораблем «Віль де Труа». Він бачив, як цей корабель виходив у море, віддав швартови у бухті де ла Барр.

Він так ніколи й не повернувся. З усім екіпажем і вантажем пропав десь біля узбережжя Флориди. «Чудовий трищогловий бриг!»

Інший корабель називався «Ґондріолан», вантажне норвезьке судно, яке пошкодило у шлюзі днище… Батько розповідав про цей нещасливий маневр. Навіть зараз, через двадцять років, його це жахало… Він досі обурювався… А потім знову забивався у